Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням

– Моє домашнє завдання у межах цієї терапії, – розповів він мені через декілька місяців, – полягало у тому, щоб піти на кухню, в кімнату відпочинку чи у кафетерій на роботі й поговорити з випадковими людьми. У мене був такий сценарій: «Привіт! Мене звати Девід. Я працюю у відділі розробки програмного забезпечення. А ви чим займаєтеся?». Я склав для цього розклад: перед обідом, під час обіду та після обіду. А далі я мав визначити рівень страждань до, під час і після за шкалою від 1 до 100, де 100 – найбільші страждання, які я міг собі уявити.

У світі, де ми часто себе вимірюємо (кроки, дихання, пульс), кількісне вираження будь-чого стало способом, завдяки якому ми здобуваємо досвід і описуємо його. Квантифікація не є для мене звичною справою, однак я навчилася застосовувати її як метод самоусвідомленості, що особливо добре резонує зі схильними до науки комп’ютерними фахівцями та інженерами, яких так багато у Кремнієвій долині.

– Тож як ви почувалися напередодні спілкування? Яка була кількість балів за тією шкалою? – запитала я.

– До того у мене було 100. Я відчував страшенний жах. У мене почервоніло обличчя. Я спітнів.

– Чого ви боялися?

– Я боявся, що інші люди будуть дивитися на мене й сміятися. Або зателефонують у відділ персоналу чи службу безпеки, бо я мав божевільний вигляд.

– Як усе пройшло?

– Нічого з того, чого я так боявся, не трапилося. Ніхто не дзвонив у відділ персоналу чи службу безпеки. Я залишався в цьому моменті якнайдовше, просто дозволивши тривозі пройти повз мене, але водночас з повагою ставився до часу інших людей. Спілкування тривало хвилини чотири.

– Як ви почувалися згодом?

– Після цього мій показник дорівнював 40. Значно менше тривоги. Тож я продовжував це робити за розкладом – три рази на день протягом кількох тижнів. І з плином часу мені ставало дедалі легше. Тоді я спробував поспілкуватися з людьми за межами роботи.

– Розкажіть мені про це.

– У кав’ярні Starbucks я навмисно затіяв розмову з баристою. Раніше я ніколи так не робив. Як правило, замовляв через застосунок, щоб узагалі уникнути спілкування з людьми. Проте цього разу я підійшов до стійки й замовив каву. Найбільше я боявся сказати чи зробити щось безглузде. Все було чудово, поки я не розлив трохи кави на стіл. Мені було дуже соромно. Коли я розповів про це психотерапевтці, вона сказала мені зробити це знову (розлити каву), але цього разу свідомо. Під час наступного походу у Starbucks я навмисно розлив каву. Я відчував тривогу, але згодом звик до цього.

– Чому ви усміхаєтеся?

– Не можу повірити, наскільки змінилося моє життя. Я почав менше остерігатись усього. Мені не потрібно заздалегідь усе планувати, щоб уникнути спілкування з людьми. Тепер я можу сісти у переповнений потяг і не спізнюватися на роботу, чекаючи наступного, а потім ще одного. Зустрічі з людьми, яких я більше ніколи не побачу, справді дарують мені задоволення.

Під час нейровізуалізації було встановлено, що в Алекса Гоннольда, відомого зараз у світі завдяки сходженню на скелю Ель Капітан у Йосеміті без страхування, активність мигдалеподібного тіла є нижчою за норму. У більшості з нас мигдалина – це ділянка мозку, яка починає світитися у сканері функціональної МРТ під час розгляду страшних картинок.

Дослідники, котрі вивчали мозок Гоннольда, висловили припущення, нібито він народився з меншим вродженим страхом, ніж в інших людей, що й допомогло йому досягти надприродних результатів у скелелазінні. Однак сам Гоннольд не погодився з таким припущенням: «Я зробив безліч одиночних сходжень і дуже багато працював над навичками скелелазіння, тому у мене досить велика зона комфорту. Тож усе, що я роблю й що здається надмірним, для мене є нормою».[125]

Найімовірніше, пояснення особливостей розуму Гоннольда полягає у тому, що завдяки нейроадаптації у нього сформувалася толерантність до страху. На мою думку, спочатку мозок Гоннольда нічим не відрізнявся від мозку звичайних людей з огляду на чутливість до страху. Однак протягом багатьох років занять скелелазінням він тренував свій мозок не реагувати на подразники, що викликають страх. Для того щоб налякати мозок Гоннольда, потрібно дещо більше чинників порівняно зі звичайною людиною, оскільки він дедалі частіше робив те, що кидало виклик смерті.

Слід зазначити, що у Гоннольда ледь не стався панічний напад, коли його помістили у сканер функціональної МРТ, щоб отримати зображення його «безстрашного мозку». Це свідчить про те, що толерантність до страху не завжди поширюється на всі елементи досвіду.