Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням

Використання бігового колеса залежить від його розташування, новизни й складності. Дикі миші віддають перевагу квадратним колесам перед круглими, а також колесам з бар’єрами перед колесами без них. Тварини демонструють у бігових колесах дивовижну координацію й акробатичні навички. Як діти у скейт-парку, вони «дозволяють неодноразово переносити себе на верхівку колеса вперед і назад, бігають по зовнішній поверхні колеса або ж угорі, зовні колеса, балансуючи на хвості».

В огляді 1997 року К. М. Шервін розмірковував про притаманні біговим колесам підкріплювальні властивості:

Тривимірність бігу в колесі може чинити на тварин підкріплювальну дію. Під час бігу в колесі тварина відчуває раптові зміни швидкості й напрямку руху, частково обумовлені екзогенними силами: моментом обертання й інерцією колеса. Цей досвід може бути підкріплювальним, подібно до того, як (деякі!) люди насолоджуються атракціонами на ярмарках, особливо рухом у вертикальній площині... Подібні зміни руху тварини навряд чи можуть пережити у природних умовах...

Йоганна Меєр та Юрій Робберс з Медичного центру Лейденського університету в Нідерландах розташували одне бігове колесо у міському районі, де живуть дикі миші, а інше – в дюнах, недоступних широкому загалу. Поблизу вони встановили відеокамери, щоб фільмувати кожну тварину, котра відвідає клітку протягом двох років. Зрештою дослідники виявили сотні прикладів того, що тварини використовували бігові колеса. «Спостереження показали, що дикі миші бігали у колесах цілий рік: у зеленій міській зоні тварини неухильно збільшували кількість бігу наприкінці весни й найбільше бігали влітку, а в дюнах кількість бігу збільшувалася від середини до кінця літа й досягала максимуму наприкінці осені».[127] Колесо використовували не лише дикі миші, а й землерийки, щури, равлики, слимаки й жаби. Здебільшого тварини застосовували колесо навмисно й цілеспрямовано. Автори дослідження дійшли висновку: «Біг у колесі може сприйматися як заохочення навіть за відсутності відповідної винагороди у вигляді їжі, що вказує на значення мотиваційних систем, не пов’язаних із пошуками корму».

Відомий експеримент Брюса Александера «Парк щурів» став метафорою значення соціально-культурних чинників у формуванні залежності. Александер стверджує, що загострення проблеми залежності у сучасному суспільстві – це наслідок соціальної кризи, і я згодна з ним. Однак він приділяє занадто мало уваги широкому розповсюдженню надзвичайно дієвих продуктів, що стимулюють вироблення великої кількості дофаміну, а також нашій культурі споживацтва. Існує безліч людських еквівалентів бігового колеса. Парк щурів став парком розваг для щурів.

Екстремальні види спорту (стрибки з парашутом, кайтсерфінг, дельтапланеризм, гірськолижний спорт, сноубординг, каякінг, льодолазіння, катання на гірських велосипедах, плавання в каньйонах, банджіджампінг, бейсджампінг, польоти у костюмі-крилі) з величезною силою і швидкістю тиснуть на той бік терезів, де розташований біль. Сильний біль та (або) страх у поєднанні зі сплеском адреналіну – це сильнодійний наркотик. Науковці довели, що один лише стрес може збільшити вироблення дофаміну у шляху винагороди мозку й спричинити у мозку ті самі зміни, що й під впливом адиктивних наркотиків на кшталт кокаїну й метамфетаміну.[128]

Подібно до того як багаторазовий вплив приємних подразників робить нас толерантними до них, у нас виникає толерантність й до больових подразників, котрі переналаштовують наш мозок на біль. Під час досліджень за участю парашутистів та учасників контрольної групи (веслярів) було встановлено, що парашутисти, які здійснюють багато стрибків з парашутом, протягом решти життя частіше відчувають ангедонію (відсутність радості). Автори дослідження написали про це так: «Стрибки з парашутом мають дещо спільне з адиктивною поведінкою, а часте переживання „природного кайфу“ пов’язане з ангедонією».[129] Я б не назвала стрибки з літака на висоті 4 тисячі метрів «природним кайфом», однак погоджуюся із загальним висновком авторів дослідження: стрибки з парашутом можуть спричинити залежність, а постійні заняття парашутизмом здатні викликати стійку дисфорію.

Синдром перетренованості – це добре описаний, але погано вивчений стан спортсменів з видів спорту, що вимагають витривалості. Ці спортсмени тренуються настільки багато, що настає момент, коли фізичні вправи більше не приводять до вироблення ендорфінів у такій великій кількості, як раніше.[130] Натомість після тренування вони відчувають спустошення й дисфорію, немов їхнє джерело винагороди вичерпалося й припинило працювати. Це можна порівняти з тим, що ми спостерігали у випадку з моїм пацієнтом Крісом та опіоїдами.