Доктор Фаустус

Доктор Фаустус

Життя німецького композитора

Адріана Леверкюна

в розповіді його приятеля

Томас Манн

Переклав Євген Попович

Lo giorno se n'andava, e l'aere bruno

toglieva gli animai che sono in terra

da le fatiche loro, ed io sol uno

m'apparecchiava a sostener la guerra

si del cammino e si della pietate,

che ritrarrà la mente che non erra.

О Muse, о alto ingegno, or m'aiutate,

o mente che scrivesti ciò ch'io vidi,

qui si parrà la tua nobilitate.

------------------------------

Відходив день, і всі земні тварини

звільняв вечірній присмерк від утоми;

І тільки я, на всій землі єдиний,

вів боротьбу самотнього сіроми

з дорóгою, а водночас з журбою,

про що й скажу, в правдивості свідомий.

О музи, дайте сили і спокою!

О генію, допоможи сказати

про всі дива, що сталися зі мною!

Данте, «Пекло», пісня друга.

(Переклад П. Карманського та М. Рильського)

І

З усією рішучістю запевняю, що коли розповідь про життя покійного Адріана Леверкюна, цю першу і напевне ще дуже недовершену біографію дорогої мені людини й геніального музиканта, з яким доля повелася так жорстоко, високо піднісши його й потім штовхнувши в прірву, я починаю кількома словами про себе самого і про свої життєві обставини, то дбаю зовсім не про звеличення своєї особи. Спонукала мене до цього думка про те, що читач — вірніше, майбутній читач, бо ж тепер мій рукопис не має ані найменшої можливості побачити світ, хіба що він якимось дивом опиниться за мурами обложеної фортеці — Європи — і там йому пощастить хоч трохи підняти завісу над таємницею нашої самоти,— отже, повертаюся до свого початкового міркування: тільки виходячи з того, що читачеві захочеться принагідно дізнатися, хто такий автор цих нотаток і що він собою являє, я спершу подаю кілька слів про свою власну особу, хоч, звичайно, й ризикую, що саме ними викличу в читача сумнів, чи мені можна довіритись, тобто чи я за своєю натурою здатний виконати завдання, до якого хочу взятися швидше за покликом серця, ніж за правом духовної спорідненості.

Я перечитую ці рядки й сам помічаю в них якийсь неспокій і тривогу, таку характерну для мого душевного стану тепер, 23 травня 1943 року, через два роки після смерті Леверкюна, вірніше, через два роки після того, як він із темної ночі перейшов у ще темнішу пітьму, тепер, кажу, коли я, сидячи в місті Фрайзінгу на Ізарі в невеличкій кімнаті, що віддавна править мені за кабінет, беруся до життєпису свого нещасного приятеля, земля йому пером — о, якби ж то справді пером! — і в серці моєму пекуча потреба якнайбільше розповісти про нього бореться з глибоким страхом сказати зайве. Я чоловік поміркований, дозволю собі сказати, здорової натури, гуманно настроєний, схильний до гармонії і розважності, за покликанням— учений, conjuratus* «латинському війську», не чужий красним мистецтвам (граю на віоль д'амурі1), але стосунки мої до муз мають академічний характер, я вважаю себе нащадком німецьких гуманістів доби «Листів темних людей»2 — Рейхліна, Крота із Дорнгайма, Муціана й Еобана Гесса3. Демонічне, хоч я й гадки не маю заперечувати його вплив на людське життя, завжди було для мене неприйнятне, я інстинктивно виключав його зі свого уявлення про світ і ніколи не відчував ніякісінького бажання відважно звернутися до пекельних сил чи зухвало викликати їх із пітьми, а як вони з'являлися самі й спокушали мене, не подавав їм навіть пальця. Цим своїм переконанням я приніс багато жертв, духовних і матеріальних, які відбилися на моєму добробуті,— скажімо, я не вагаючись передчасно відмовився від своєї улюбленої педагогічної діяльності, коли зрозумів, що її не можна узгодити з духом і вимогами нашого історичного етапу. З цього погляду я задоволений собою. Така рішучість, чи, якщо хочете, обмеженість моєї моральної постави, тільки збільшує мій сумнів, чи до снаги мені те завдання, до якого я взявся.

* Що склав присягу на вірність (латин.).