Доктор Фаустус

Не встиг я взятися за перо, як із нього вже зірвалося слово, що в душі трохи збентежило мене: слово «геніальний». Я говорив про музичний геній свого покійного приятеля. А втім, слово «геній», хоч воно й занадто гучне, безперечно має в собі щось шляхетне, гармонійне, по-людському здорове, тож така людина, як я, що зовсім не претендує бути причетною до цих високих сфер чи ощасливленою divinis influxibus ex alto* не має ніякої поважної причини боятися його, я можу з радісним подивом і шанобливим розумінням справи говорити про геніальність і тлумачити її. Здається, що так. А проте не можна заперечити, та цього ніколи й не заперечували, що в цій осяйній сфері завжди відчутна тривожна присутність демонічного й супротивного розумові, що існує моторошний зв'язок між геніальністю і царством тьми й що саме тому звеличувальні епітети, які я намагався прикласти до слова «геніальність» — «шляхетне», «по-людському здорове» і «гармонійне»,— не дуже до нього пасують, навіть тоді, коли йдеться про радісну, справжню геніальність, якою Бог благословив чи, може, й покарав людину, а не про набуту, згубну геніальність, про гріховне, хворобливе спалення своїх природних здібностей, про виконання мерзотної угоди...

* Божистим натхненням (латин.).

Тут я уриваю розповідь із сорому, що втратив самовладання й зробив мистецьку похибку. Сам Адріан навряд чи допустив би, щоб, ну скажімо, в симфонії передчасно прозвучала така тема,— в нього б вона щонайбільше озвалася приховано, ледь чутно, наче здалеку. А втім, може, слова, що ненароком прохопилися в мене, читач сприйме як невиразний, сумнівний натяк, і тільки я сам добачаю в них нетактовність і брутальне копирсання в чужій душі. Для людини моєї вдачі дуже тяжко підходити до предмету, що став ніби її долею, приріс до її серця, так розважно і грайливо, як підійшов би до нього митець, компонуючи книжку; їй це здалося б майже фривольністю. Тому я й спинився передчасно на різниці між чистою і грішною геніальністю, на різниці, яку я відзначив тільки для того, щоб відразу ж запитати себе, чи це, бува, не моя вигадка. І справді, пережите змушувало мене так напружено, так пильно обмірковувати цю проблему, що часом, жахаючись, я з сумнівом думав: а чи не заносить мене за межі визначеної мені відповідно до моїх здібностей сфери, чи я сам не перевищую «гріховним» чином своїх природних здібностей?..

Я знов уриваю розповідь, бо згадую, що завів мову про геніальність та про безперечний вплив на неї демонічного тільки тому, що хотів пояснити, чому я сумніваюся, чи маю дані, потрібні для того, щоб виконати поставлене перед собою завдання. Розвіяти мої сумніви може тільки одна обставина, якою я завжди й виправдуюсь перед собою. Мені судилося багато років прожити пліч-о-пліч з геніальною людиною, героєм цих нотаток, знати його з дитинства, бути свідком його становлення, його долі і в скромній ролі помічника брати участь у його творчості. Лібретто до грайливої юнацької опери Леверкюна за комедією Шекспіра «Марні зусилля кохання» написав я, та й текст до гротескової оперної сюїти «Gesta romanorum4»*, а так само й до ораторії «Одкровення святого Йоанна Богослова» складено не без мого впливу і поради. Це одне, чи, пак, уже і одне, й друге. Далі, я маю папери, неоціненні нотатки, які небіжчик мені, а не комусь іншому, заповів, ще бувши при здоров'ї, чи, краще сказати, бувши при юридично незаперечному, відносно доброму здоров'ї,— на ці папери я й буду спиратися у своїй розповіді і навіть уставлятиму в неї в суворому виборі уривки з них. А останнім моїм виправданням, найвагомішим якщо не перед людьми, то перед Богом, завжди було і є те, що я любив його: нажахано й ніжно, співчутливо й самовіддано, безоглядно й захоплено, не дуже дбаючи про те, чи він хоч трохи відповідає на моє почуття.

* Діяння римлян (латин.).