Доктор Фаустус

З тією старовинною книжкою, перекладеною з латинської збіркою найдавніших християнських казок і легенд, яку вважають джерелом більшості романтичних міфів середньовіччя, Адріан познайомився завдяки Збройносенові — я охоче визнаю цю заслугу свого суперника, Адріанового улюбленця. Вони читали разом «Gesta Romanorum» не один вечір, і найбільше виправдувало те читання Адріанове почуття комічного, його просто-таки невситима любов до сміху. Він міг сміятися до сліз, і я, сухуватий від природи, ніколи не здатен був дати йому достатню поживу для того сміху, а ще моя полохлива душа вбачала в тих вибухах веселощів щось невідповідне вдачі людини, яку я любив такою тривожною, несміливою любов'ю. Рюдігер, мій суперник, анітрохи не поділяв цих побоювань, які я, зрештою, тримав у глибокій таємниці і які не заважали мені, коли випадали такі веселі хвилини, реготати разом з усіма. Сілезець же не тільки реготав, а ще й був вочевидь задоволений, наче виконав якусь місію, якесь завдання, явно відзначав кожен випадок, коли йому щастило насмішити Адріана до сліз, і, безперечно, ця книжка анекдотів і побрехеньок була для нього надзвичайно вдалою знахідкою, що постачала все нові причини посміятися.

Я, звичайно, розумію, що «Gesta» з їхнім історичним невіглаством, побожно-християнською дидактикою і моральною наївністю, з їхньою химерною казуїстикою батьковбивств, перелюбства і складного кровозмішення, з їхніми вигаданими римськими імператорами, чиїх дочок, страшенно пильно стережених, всілякими хитромудрими способами викрадають,— я, звичайно, розумію і не буду заперечувати, що всі ці побрехеньки про лицарів, які мандрують в обіцяну землю, про розпусних жінок, лукавих звідниць і церковників, що вдаються в чорну магію, перекладені врочисто-латинізованим, невимовно простодушним стилем, можуть неабияк розвеселити читача. Вони були ніби створені для того, щоб зачепити пародійну струнку Адріана, і думка про музичне інсценізування в стислій формі тих оповідок для лялькового театру не покидала його від того дня, коли він уперше познайомився з ними. Там є, наприклад, украй неморальна побрехенька «Про безбожну підступність старих бабів», попередниця «Декамерона», в якій певна прислужниця недозволених пристрастей, удаючи з себе святу та божу, знаходить спосіб намовити одну шляхетну й навіть винятково доброчесну жінку, довірливий, чоловік якої саме десь поїхав, гріховно вволити волю юнака, що палає до неї любов'ю і жагою. Протримавши два дні голодною свою маленьку сучку, стара відьма дає їй хліба з гірчицею, від чого в собаки починають дуже сльозитися очі. Тоді, взявши сучку з собою, йде до тієї високоморальної дами, і там її, як і всюди, шанобливо приймають, маючи за святу. Побачивши собаку, що сходить слізьми, дама вражено питає, яка причина тієї дивовижі. Стара вдає, начебто воліла б на це запитання промовчати, але дама напосідається на неї, і вона врешті признається, що колись ця маленька сучка була її занадто доброчесною дочкою, яка вперто не хотіла зглянутись на благання одного палко закоханого в неї юнака і врешті довела його до смерті, за що її і перетворено в сучку, а тепер вона, звичайно, кається і день у день оплакує свою собачу долю. Розповідаючи цю зумисну брехню, звідниця й собі плаче. Дама жахається, усвідомивши, що її власне становище дуже схоже на становище покараної, і розповідає старій про юнака, який страждає через неї, а та їй цілком поважно тлумачить, яке то буде непоправне лихо, коли вона перетвориться в собаку. І дама справді доручає старій відьмі привести до неї спраглого молодика, щоб він, в ім'я Господа Бога, вдовольнив свою хіть. Таким чином безбожний задум здійснюється, і обоє віддаються найсолодшому перелюбству.

Я й досі заздрю Рюдігерові, що він перший прочитав у абатському покої цю оповідку нашому приятелеві, хоч і не можу не визнати в душі, що вона, мабуть, не була б така смішна, якби її читав я. А втім, участь Рюдігера в майбутньому творі обмежилася цим першим поштовхом. Коли з'явилася потреба опрацювати ті сюжети для лялькового театру, надати їм форми діалогу, він не зміг виконати цього завдання — чи то не мав часу, чи то його впертий волелюбний дух, відомий уже нам, повстав проти такого примусу,— і Адріан, не образившись на нього, взявся, поки мене не було, сам робити начерк лібретто і складати приблизний діалог, а вже потім я на дозвіллі швидко надав йому остаточної прозово-віршованої форми. За Адріановим задумом місце співаків, які мали виконувати партії ляльок, було серед інструментів, в дуже скупо добраному оркестрі, що складався зі скрипки й контрабаса, кларнета, фагота, сурми й тромбона, ударного інструмента для однієї людини й ще металофона; крім того, серед співаків мав бути диктор, який, ніби testis* в ораторії, ущільнює дію речитативом і декламацією.

* Свідок (латин.).