Доктор Фаустус

І Рудольф пішов — зовні наче побитий собака, але в душі страшенно вдоволений. Виявилося те, що й мало виявитись. Адріанові матримоніальні наміри були безглуздi, і Марі образило те, що Адріан доручив саме йому бути своїм речником,— ця її реакція дуже втішила Рудольфа. Він не поквапився повідомити Адріана про наслідки своїх відвідин — як же добре, що він щиро признався йому про свої власні почуття до чарівної гості й цим зняв із себе підозру в дворушництві! — а натомість зробив інше: сів писати листа панні Годо, в якому сказав, що після її «Adieu, monsieur!» в нього немає сили ні жити, ні померти, що його життя або смерть залежить від того, чи він її побачить знов, щоб поставити їй одне запитання, з яким він уже й тепер від щирого серця до неї звертається: невже вона не розуміє, що людина з великої пошани до іншого може пожертвувати своїми власними почуттями, переступити через них і стати безкорисливим оборонцем його почуттів? І далі: невже вона не розуміє, що притлумлені чесно стримувані почуття прорвалися з серця вільним, радісним потоком, коли виявилося, що той інший не має надій бути вислуханим? Він просить у неї вибачення за зраду не когось іншого, а себе самого. Він не має права жалкувати, що так повівся, але тепер його серце по вінця сповнене радості, бо ніхто вже не звинуватить його у зраді коли він скаже, що кохає її.

Десь так він писав їй. Досить зграбно і, по-моєму, в запалі залицяння, навіть до пуття не усвідомлюючи, що після його сватання від імені Адріана це освідчення в коханні також буде сприйняте як пропозиція руки бо йому, завзятому залицяльникові, таке просто не могло спасти на думку. Марі не захотіла взяти листа, їй прочитала його тітонька Ізабо. Відповіді на нього Рудольф не отримав. Та коли він, усього через два дні, звелів служниці пансіону Гізелла» доповісти про себе тітоньці, його не відмовились прийняти. Марі була в місті. Після попередніх його відвідин вона трішки поплакала в неї на грудях з лукавим докором призналася йому тітонька. По-моєму, це була її вигадка. Тітонька сама наголошувала на гордості Марі. Мовляв, вона дуже вразлива, але горда дівчина. Вона не може дати йому твердої надії на те, що він отримає нагоду ще раз переговорити з Марі. Але може запевнити його, що робитиме все, аби тільки звернути увагу Марі на шляхетні мотиви його вчинку.

Минуло ще два дні, і Рудольф знов з'явився туди. Мадам Ферблантьє — таке прізвище мала тітонька, що, виявляється, була вдовою,— подалася до кімнати небоги і пробула там довгенько, але нарешті вийшла, підморгнула йому й кивнула головою на двері Звичайно, він прийшов з квітками

Що мені ще сказати? Я надто старий і надто тяжко в мене на душі, щоб змальовувати сцену, подробиці якої, власне, нікого не цікавлять. Вітрогон Рудольф знов посватався до Марі, цього разу вже від свого імені, а не від Адріанового, хоч так само годився в чоловіки, як я в донжуани. Але нема сенсу розважати про те, щасливим чи нещасливим було б майбутнє молодої пари, якій не судилося майбутнього, бо жорстока доля поквапилася зруйнувати її плани. Марі зважилась покохати серцеїда зі «слабким звуком», про мистецьку вартість і забезпечену кар'єру якого вона наслухалася стільки теплих слів від дуже надійного поцінувача. Вона повірила, що зуміє втримати, прив'язати, придомашнити того шалапута, й цього разу не висмикнула рук, дозволила поцілувати себе, і не минуло й доби, як усе коло наших знайомих облетіла смішна новина: Руді піймався в тенета, відтепер концертмейстер Швердтфегер і Марі Годо — наречені. Зразу ж по тому пішла чутка, що він хоче розірвати контракт із цапфенштесерським оркестром, справити весілля в Парижі й там запропонувати свої послуги новому музичному осередкові «Orchestre symphonique»*.

* «Симфонічному оркестрові» (фр.).