Доктор Сон

Люсі кинула на Дейва докірливий погляд, яким зазвичай нагороджують того з подружжя, хто виставляє на світ брудне сімейне шмаття, але не промовила нічого.

— Він також сказав, що після університету штату Нью-Йорк в Олбані Алессандра поїхала на вчительську практику до якоїсь підготовчої школи у Вермонті чи Массачусетсі. Мій батько викладав мову й літературу — поки не втратив роботу через те, що вдарив одного учня — якраз у Вермонті. У школі, що називається «Стовінгтонська підготовча академія». І, за словами моєї матері, він був іще той гуляка в ті дні. Щойно я переконався, що Біллі з Аброю в безпеці, я порівняв деякі дати у себе в голові. Схоже було, вони складаються докупи, але я здогадувався, що, якщо хтось і знає щось напевне, це мусить бути мати Алессандри Андерсон.

— Невже вона знала? — спитала Люсі. Вона тепер сиділа нахилена, упершись ліктями в консоль між передніми сидіннями.

— Не все, і ми небагато часу провели разом, але знала вона достатньо. Вона не пам’ятала назви школи, де викладала ваша мати-практикантка, але пам’ятала, що та була у Вермонті. І те, що в неї був короткий роман з одним тамтешнім викладачем, її куратором. Який, як вона сказала, був також публікованим письменником. — Ден зробив паузу. — Мій батько був письменником, публікувався. Світ побачило лише кілька його оповідань, але деякі з них були надруковані у дуже добрих журналах, на кшталт «Атлантик манслі»[377]. Кончетта ніколи не питала в неї імені того чоловіка, і Алессандра сама його ніколи не називала, але якщо в тій скрині є вкладка до її диплома, я впевнений, ви побачите, що її куратора звали Джон Едвард Торренс. — Він позіхнув і подивився собі на годинник. — Це все, що я наразі спроможний зробити. Ходімо нагору. Три години сну для всіх нас, потім їдемо до штату Нью-Йорк. Дороги будуть порожніми, і ми зможемо наздогнати втрачений час.

— Ви присягаєтесь, що вона в безпеці? — спитала Люсі.

Ден кивнув.

— Гаразд. Я почекаю. Але тільки три години. А щодо заснути… — Вона засміялась. У тому сміху не було гумору.

9

Коли вони увійшли до квартири Кочетти, Люсі швидко пройшла просто до мікрохвильовки в кухні, виставила таймер і показала на нього Дену. Він кивнув і знов позіхнув.

— О третій тридцять ранку ми звідси вимітаємося.

Вона серйозно подивилася на нього:

— Мені хочеться вирушити без вас, знаєте. Просто зараз.

Він слабенько усміхнувся:

— Гадаю, спершу вам варто послухати решту цієї історії.

Вона похмуро кивнула.

— Це, а також те, що моїй доньці потрібно виспати оту бозна-яку гидоту зі свого організму, єдині причини, які мене тут утримують. А тепер ідіть лягайте, поки не впали просто тут.

Ден із Джоном зайняли гостьову кімнату. Шпалери і меблі в ній ясно підказували, що її тут тримали головним чином для однієї особливої дівчинки, хоча Четта, либонь, час від часу приймала також інших гостей, бо в кімнаті стояло два односпальних ліжка.

Вже коли вони лежали у темряві, Джон промовив:

— Це ж не випадково, що той готель, у якому ти колись жив дитиною, також міститься у Колорадо, авжеж?

— Так.

— Цей Правдивий Вузол зараз у тому ж містечку?

— Саме там.

— І в тім готелі являлися привиди?

«Примарні люди», — подумалось Дену.

— Так.

А тоді Джон сказав дещо таке, що здивувало Дена, тимчасово відкинувши його геть від краєчку сну. Дейв мав рацію: найлегше не помітити тих речей, які лежать в тебе просто під носом.

— Взагалі-то, це логічно, я гадаю… щойно ти погоджуєшся з ідеєю того, що серед нас існують якісь потойбічні істоти, які живляться нами. Зловредне місце мусить притягувати зловредних створінь. Там вони почуваються цілком вдома. Як ти гадаєш, має цей Вузол інші місця, на кшталт цього, в інших кутках країни? Інші… ну, не знаю, як тут сказати… холодні точки[378].

— Я певен, що має. — Ден прикрив собі рукою очі. Все тіло в нього боліло, в голові стугоніло. — Джонні, я б радо по-хлоп’ячому протеревенив з тобою до ранку, але мені конче треба відключитися.

— Окей, але… — Джон підвівся на лікті, — за теперішніх обставин тобі варто було б поїхати прямо зі шпиталю, як Люсі того й хотіла. Бо їх непокоїть Абра не менше твого. Ти вважаєш, що вона в безпеці, але ти можеш помилятися.

— Не помиляюся.

З надією, що в цьому він правий. Він мусив на це покластися тільки тому, що просто не міг їхати, зараз не міг. Якби тільки в Нью-Йорк, тоді ще можливо. Але ж не тільки туди, тож він мусив поспати. Його тіло благало про сон.

— Що з тобою не так, Дене? У тебе зараз жахливий вигляд.

— Нічого. Просто втомлений.

По тому він відплив, спершу в сон, а потім у якийсь каламутний кошмар, де він біг безкінечними коридорами, в той час як якась Постать переслідувала його, розмахуючи навсібіч дерев’яним молотом, гатячи ним по шпалерах, вибиваючи хмари гіпсового пилу.

«Виходь, ти, малий засранцю! Отримаєш заслужену кару! — волала та Постать. — Виходь, нікчемне щеня, і прийми свою кару!»