Доктор Сон

«Не треба тобі виправдовуватися перед дитиною, — наказала вона собі. — Тим більше, перед мугиркою».

Але тут же почула, як сама промовляє:

— Ти нічого про нас не знаєш. Хто ми такі, і що ми мусимо робити заради того, щоб вижити.

— Всього лише плем’я боягузів, ось хто ви такі, — оголосило це суче дівчисько. — Ви думаєте про себе, що ви такі талановиті й такі сильні, але єдине, у чому ви дійсно вдатні, це жерти і жити довгим життям. Ви — як ті гієни. Ви вбиваєте слабких, а потім втікаєте. Боягузи.

Зневага в її голосі була неначе кислота для Розиного вуха.

— Це неправда!

— А ти провідна боягузка. Ти ж не поїхала по мене, авжеж? Ні, сама ти не поїхала. Ти послала тих, інших, замість себе.

— Ми почнемо нарешті говорити нормально, або…

— Що нормального у ваших вбивствах дітей заради викрадення того, що міститься в їхніх головах? Що в цьому нормального, ти, перелякана стара шльондро? Ти послала своїх дружків зробити твою роботу, а сама заховалася за ними, і, я гадаю, це було з твого боку розумно, бо тепер вони всі уже мертві.

— Ти, дурне мале суче дівчисько, ти не знаєш нічого! — Роза підхопилася на рівні. Стегнами вона вдарилась об стіл, і її кава пролилася, затікаючи під бінго-барабан. Крізь кухонні двері визирнув Довгий Пол, кинув єдиний погляд на її обличчя і знову сховавсь.

— Хто боягузка? Хто тут насправді боягузка? Ти можеш казати такі речі по телефону, але ти ніколи не зможеш сказати цього мені прямо в вічі!

— Скільки там буде твоїх з тобою, коли я приїду? — піддрочила Абра. — Скільки, я питаю, ти, страхопудна курво?

Роза нічого не відповіла. Їй треба взяти себе в руки, вона це розуміла, але почути їй таке від мугирської дівчини з повним ротом школярського брудного жаргону… і знає вона занадто багато. А що забагато, те зайве.

— Чи ти хоча б насмілишся зустрітися зі мною сам на сам? — спитало суче дівчисько.

— А ти мене випробуй, — бовкнула Роза.

На іншому боці зависла пауза, а коли суче дівчисько знову заговорило, голос її звучав задумливо.

— Сам на сам? Ні, ти ніколи не наважишся. Такі, як ти, боягузки ніколи не наважуються. Навіть супроти дитини. Ти обманщиця і брехуха. Ти іноді виглядаєш гарною, але я вже бачила твоє справжнє лице. Ти не що інше, як стара, курями засрана блядь.

— Ти… ти… — але чогось більшого Роза промовити не була в змозі. Її лють сягнула такого велетенського розміру, що їй здалося, вона її зараз саму задавить. Почасти це був шок від того, що її, Розу Циліндр, відчухрала дитина, чиїм власним транспортним засобом залишався велосипед, а головною турботою перед цими, останніми тижнями — коли ж в неї нарешті виростуть цицьки, більші за пухирчики від комариних укусів.

— Хоча, можливо, я подарую тобі шанс, — промовило суче дівчисько. Її самовпевненість і безжурна безрозсудність були просто неймовірними. — Гаразд, якщо ти приймаєш мої умови, я витру тобою підлогу, як ганчіркою. Іншими я не перейматимусь, вони вже й так помирають. — Вона відверто розреготалася. — Вдавилися хлопчиком-бейсболістом, подякуйте йому за це.

— Якщо ти приїдеш, я тебе вб’ю, — сказала Роза. Одна її рука знайшла її горло і зімкнулась на ньому, почавши ритмічно здавлювати. Пізніше там будуть синці. — Якщо ти втечеш, я тебе знайду. А коли знайду, ти верещатимеш ще довгі години до того, як помреш.

— Я не тікатиму, — сказала дівчинка. — І ми ще побачимо, хто з нас верещатиме.

— Скількох ти із собою привезеш на підтримку себе? Милочко?

— Я буду сама.

— Я тобі не вірю.

— Прочитай у моєму розумі, — сказала дівчина. — Чи ти так само боїшся туди поткнутися?

Роза нічого не відповіла.

— Авжеж, боїшся. Ти добре пам’ятаєш, що трапилося того разу, коли ти на це зважилася. Я дала тобі покуштувати твоїх власних ліків, і вони тобі не сподобалися, це ж факт? Гієна. Вбивця дітей. Боягузка.

— Перестань… називати… мене так.

— Там є місце, на пагорбі, де ви зараз. Оглядовий майданчик. Називається «Дах Світу». Я знайшла про нього в інтернеті. Будь там у понеділок о п’ятій вечора. Сама. Якщо будеш не сама, якщо решта гієн з твоєї тічки, поки ми будемо з тобою розбиратися, не сидітимуть у тій вашій їдальні, я про це знатиму. І тоді я поїду геть.

— Я тебе знайду, — повторила Роза.

— Ти так гадаєш? — Буквально глузуючи з неї.

Роза заплющила очі й побачила цю дівчинку. Вона побачила, як та корчиться на землі, рот її забитий жалкими шершнями, а з очей стирчать шпажки.

«Ніхто не має права говорити зі мною таким чином. Ніколи».

— Я припускаю, що ти можеш мене знайти. Але до того часу скільки живих залишиться з твого смердючого Правдивого Вузла, щоби тебе підтримати? Дюжина? Десяток? Можливо, пара-трійка?

Ця думка вже встигла відвідати Розу. Те, що до такого ж висновку прийшла дитина, якої вона ніколи в живі очі не бачила, чомусь бісило її найбільше.