Доктор Сон

— Твій Крук знав Шекспіра, — промовило суче дівчисько. — Він цитував мені з нього трохи, незадовго перед тим, як я його вбила. Я теж трішки знаю, бо в нас є Шекспірівський гурток у школі. Ми поки що прочитали тільки одну п’єсу, «Ромео і Джульєтта», але міс Франклін роздала нам довжелезні роздруківки зі знаменитими цитатами з інших його п’єс. Вирази, на кшталт «бути чи не бути» та «це для мене однаково, що грецькою»[386]. Ти знала, що це з Шекспіра? Я ні. Справді ж, цікаво?

Роза нічого не відповіла.

— Ти зовсім не думаєш про Шекспіра, — сказало суче дівчисько. — Ти думаєш про те, як сильно тобі хочеться мене вбити. Мені не треба читати твої думки, щоби це знати.

— Якби я була на твоєму місці, я б тікала, — промовила задумливо Роза. — Якомога швидше і якомога далі, куди тільки зможуть тебе донести твої дитячі ніжки. Це врешті-решт тобі не допоможе, але ти прожила б трішечки довше.

Суче дівчисько наче й не чуло.

— Там є ще інша цитата, я її дослівно не пам’ятаю, але там говориться десь так: «Піднесений на власній петарді»[387]. Міс Франклін нам пояснила, що петарди — це були такі бомби на паличках. Я гадаю, щось таке трапилося і з твоїм племенем боягузів. Ви насмокталися не того духу й зависли на петарді, а тепер та бомба вибухає. — Вона зробила паузу. — Ти ще там, Розо? Чи вже втекла?

— Приїзди до мене, милочко, — промовила Роза. Вона відновила в собі незворушність. — Якщо хочеш зустрітися зі мною на оглядовій платформі, саме там я й буду. Насолодимося разом краєвидами, чому б ні? І подивимося, хто сильніший.

Вона повісила слухавку раніше, ніж те суче дівчисько встигло щось іще сказати. Вона дала волю своєму норову, який присягалася стримувати, але за нею залишилося принаймні останнє слово.

А може, й ні, бо те, що їй його кидало те суче дівчисько, знову і знову програвалося в її голові, наче застрягла на дефектній доріжці грамофонна платівка:

Боягузка. Боягузка. Боягузка.

4

Абра акуратно повернула телефонну слухавку на її важіль. Вона дивилася на неї; вона навіть погладила її пластикову поверхню, яка залишалася гарячою після її руки і вологою від її поту. А потім, раніше ніж вона усвідомила, що зараз станеться, дівчинка вибухнула гучними, розкотистими риданнями. Вони проривалися крізь неї, судомлячи спазмами живіт і здригаючи все її тіло. Вона кинулась до вбиральні, так само плачучи, упала на коліна перед унітазом і виблювала.

Коли вона звідти вийшла, в дверях, що з’єднували їхні номери, з повислими полами незаправленої сорочки й зі спіральками сивого волосся сторчма на голові, стояв містер Фрімен.

— Що трапилося? Тебе рве від того наркотику, яким він тебе отруїв?

— Це не те.

Він підійшов до вікна, вдивляючись у щільний туман.

— Це ті? Вони їдуть по нас?

Тимчасово неспроможна щось мовити, вона лише замотала головою так категорично, що залітали її кіски. Це вона поїде по них, і саме через це їй було лячно.

І не лише за себе.

5

Роза сиділа заклякло, роблячи довгі, рівномірні вдихи. Знову себе повністю опанувавши, вона погукала Довгого Пола. За пару митей він обережно вистромив голову з двостулкових дверей, що вели до кухні. Вираз на його обличчі зродив привид усмішки на її губах.

— Тут безпечно. Можеш заходити. Я тебе не вкушу.

Він увійшов до зали і побачив розлиту каву.

— Я зараз витру.

— Облиш. Хто в нас найкращий локалізатор із тих, що залишилися?

— Ти, Розо, — без жодної запинки.

Роза не мала наміру ментально торкатися сучого дівчиська, навіть мелькома.

— Крім мене?

— Ну… як Дідо Флік відійшов… і Баррі, — він розважував. — Су має трохи локалізаторських здібностей, а ще Скнара Ґ. Але, я гадаю, у Мітки Чарлі їх трішки більше.

— А він хворий?

— Вчора ще не був.

— Пошли його до мене. Я сама витру каву, поки чекатиму. Тому що — це важливо, Полі, — хто насмітив, той і мусить за собою прибирати.

Коли він пішов, Роза трохи посиділа незрушно, зі зчепленими під підборіддям пальцями. Повернулося ясне мислення, а з ним і здатність планувати. Зрештою, схоже, сьогодні вони не прийматимуть духу. Це почекає до ранку понеділка.

Нарешті вона пішла до камбуза по паперові рушники.

6

— Дене! — цього разу гукав Джон. — Час їхати!

— Вже зараз, — відповів він. — Лише плесну собі трохи холодної води на обличчя.

Він ішов коридором, слухаючи Абру, киваючи злегка головою, немов вона була поряд.

(«Містер Фрімен хоче знати чому я плакала чому вирвала що я мушу йому сказати»)

(«наразі тільки те що коли ми приїдемо туди я хочу позичити його пікап»)

(«бо ми поїдемо на захід»)

(…ну…)

Це було складно, але вона зрозуміла. Порозуміння не потребувало слів та й не мусило.