Доктор Сон

— Так. — Це було так і не так. Голова в нього була ясною, але шлунок горів, як пекло. Згадавши те, що він побачив сьогодні вранці у дзеркалі, він цьому не здивувався. — Де ми?

— За стопіісят миль східніше Цинциннаті[389], плюс-мінус. Ти проспав дві заправки. А хропів як!

Ден сів прямо.

— Ми вже аж в Огайо? Господи-Ісусе! Котра зараз година?

Біллі поглянув собі на годинник.

— Чверть по шостій. Невелике діло; рух легкий, дощу нема. Здається мені, ще й янгол якийсь їде разом з нами.

— Ну, давай знайдемо якийсь мотель. Тобі треба поспати, а мені хочеться в туалет, буду мочитися, як той біговий кінь.

— Нема дива.

Біллі завернув на наступний з’їзд, перед яким були знаки, що оголошували про пальне, їжу й мотелі. Під’їхавши до «Венді»[390], він пішов купити пару бургерів, поки Ден збігає до туалету. Коли вони знову залізли до пікапа, Ден відкусив раз від свого подвійного, поклав гамбургер назад до пакета і боязко відсьорбнув кавово-молочного коктейлю. Тільки таке його шлунок, схоже, і міг приймати.

Біллі був шокований.

— Чоловіче, тобі тре’ поїсти! Що з тобою не так?

— Гадаю, піца на сніданок була зайвою ідеєю. — А оскільки Біллі не зводив з нього погляду: — Коктейль добрий. Мені більше нічого й не треба. Очима на дорогу, Біллі. Ми нічим не зможемо допомогти Абрі, якщо нас лататимуть в якомусь пункті невідкладної хірургії.

Через п’ять хвилин Біллі завів пікап під піддашок «Ферфілд Інна»[391] з блимаючою вивіскою ВІЛЬНІ НОМЕРИ над дверима. Двигун він вимкнув, але з машини не вийшов.

— Оскільки я ризикую з тобою своїм життям, я хочу знати, командире, що тебе мучить.

Ден мало не нагадав йому, що зголошуватися на ризик було власною ідеєю Біллі, а не його, але це було б несправедливо. Він пояснив. Біллі слухав у тиші, заповненій тільки його круглими очима.

— Ісусе-стрибучий, — промовив він, коли Ден закінчив.

— Якщо я тільки якось не пропустив цього, — зауважив Ден, — у Новому Заповіті ніде нема про те, як стрибав Ісус. Хоча, гадаю, він міг стрибати, коли був дитиною. Більшість дітей це роблять. Ти будеш нас записувати в готель чи мені цим зайнятися?

Біллі залишився сидіти на своєму місці:

— А Абра знає?

Ден похитав головою.

— Могла б, але не буде. Вона знає, що підглядати негарно, особливо за тим, хто тобі не байдужий. Вона до цього охоча не більше, ніж до підглядання за власними батьками, коли вони займаються коханням.

— Ти про це знаєш відтоді, як ото ще сам був малим?

— Так. Інколи ти щось бачиш — цього не уникнути, — але зразу ж відвертаєшся.

— А чи довго ти протримаєшся, Денні?

— Якийсь час. — Він подумав про тих мух, що ліниво повзали йому по губах, по щоках, по лобі. — Достатньо довго.

— А як щодо потім?

— Я почну перейматися цим потім, по тому. Один день за раз. Давай-но реєструватися. Нам треба буде рано виїхати.

— А від Абри щось чути?

Ден усміхнувся.

— З Аброю все гаразд.

«Поки що принаймні».

5

Але з нею було негаразд, чи то не зовсім гаразд.

Вона сиділа за столом з уже напівпрочитаним «Умільцем» у руці, намагаючись не дивитися у вікно своєї спальні, щоб раптом не побачити там, як на неї дивиться певна особа. Вона розуміла, що щось не те коїться з Деном, і розуміла, що він не хоче, аби вона знала, що з ним, але її все одно спокушало подивитися, попри всі роки, впродовж яких вона навчала себе уникати ПСД: приватних справ дорослих. Дві речі її утримували. Одна — це розуміння того, що, подобається їй це чи ні, вона зараз нічим не може йому зарадити. Друга (ця сильніша) — він може відчути її присутність у своїй голові. Якби так трапилося, він дуже розчарувався б у ній.

«Та й однаково це в нього, мабуть, замкнене на замок, — подумала вона. — Він дуже сильний».

Хоча й не такий сильний, як вона сама… або, якщо сказати про це в термінах сяйва, не такий яскравий. Вона могла б відкрити його ментальні скриньки і роздивитися на те, що ховалося замкненим всередині них, але гадала, що такі її дії можуть становити небезпеку для них обох. Якоїсь конкретної підстави для такої думки не малося, це було просто відчуття — як те, коли вона відчула, що таки добре буде, якщо містер Фрімен поїде разом з Деном, — але вона йому довіряла. Крім того, може, там щось таке, що мусить їм допомогти. Вона дуже на це сподівалася. «Справжня надія прудко мчить на ластів’ячих крилах», — це була також фраза із Шекспіра[392].

«І не дивися також у це вікно. Не смій».

Ні. Абсолютно ні. Ніколи. І тут же вона подивилася, і там була Роза, скалилася на неї з-під того свого дженджуристо посадженого циліндра. Хвилясте море волосся, і бліда порцелянова шкіра, і темні шалені очі, і повні червоні губи маскували той єдиний порчений зуб. Те ікло.

«Ти помреш у криках, суче дівчисько».

Абра заплющила очі, щосили подумала

(«нема тут нема тут нема тут»)