Доктор Сон

«Якби вони тільки знали, з ким я щойно розмовляла», — подумала Абра. Але вони не знають. Вони тільки думають, ніби розуміють, що відбувається. Вона тут, у своїй спальні, всі двері й вікна в будинку замкнені, і вони вірять, що таким чином вона перебуває в безпеці. Навіть батько, котрий на власні очі бачив Правдивий Вузол у дії.

Але розуміє Ден. Вона заплющила очі й сягнула по нього.

9

Ден з Біллі стояли під піддашком чергового мотелю. І все ще жодної звістки від Абри. Це було погано.

— Ходімо, командире, — сказав Біллі. — Нумо, заходь уже досередини і…

Аж тут вона з’явилася. Слава Богу.

— Тихо хвилинку, — мовив Ден і почав слухати. За дві хвилини він обернувся до Біллі, який подумав, що ця усмішка на обличчі знову зробила його схожим на Дена Торренса.

— Це вона була?

— Так.

— Ну, і як воно там пройшло?

— Абра сказала, що все пройшло нормально. Ми в ділі.

— Аніяких розпитувань про мене?

— Тільки про те, з якого ти боку родини. Слухай, Біллі, вигадка з дядьком була помилкою. Ти надто старий, щоби бути братом Люсі чи Девіда. Коли ми зупинимося завтра зробити нашу справу, тобі треба купити якісь сонячні окуляри. Великі. І натягнути оцей круглий картуз на голову аж до вух, щоб не показувати своє сиве волосся.

— Може, мені придбати собі «Тільки для чоловіків»[394], поки мене не вигнали з діла.

— Не знущайся з мене, ти, старий пердун.

Біллі задоволено посміхнувся.

— Ходімо реєструватися та щось поїмо. Ти на вид покращав. Схоже, зможеш направду щось з’їсти.

— Суп, — сказав Ден. — Нема сенсу тиснути на мою вдачу.

— Суп. Правильно.

Він з’їв його весь. Повільно. І, нагадуючи собі, що менш ніж за двадцять чотири години це в той чи інший бік, але мусить завершитися, спромігся втримати той суп усередині. Вони вечеряли в кімнаті Біллі, і, коли нарешті поїли, Ден розпластався на килимі. Це бодай трішечки полегшувало біль у його нутрощах.

— Що це? — спитав Біллі. — Якийсь сорт отого лайна з йоги?

— Точно. Я навчився цього з коміксів про Йогі Ведмедя[395]. Повтори мені все знову.

— Я все пам’ятаю, командире, не турбуйся. Ти зараз почав говорити голосом Кейсі Кінгслі.

— Лячно навіть подумати. А тепер повтори мені все знову.

— Абра починає попискувати поблизу Денвера. Якщо в них є хтось, хто вміє слухати, вони знатимуть, що вона їде. І що вона вже поблизу. Ми приїжджаємо в Сайдвіндер раніше — скажімо, не о п’ятій, а о четвертій — і їдемо просто дорогою до того кемпінгу. Нашого пікапа вони не побачать. Якщо не виставлять вартових на шосе, тобто.

— Я не думаю, щоб вони їх виставили. — Денові згадався черговий афоризм АА: «Нам непідвладні інші люди, місцини й речі». Як і в більшості золотих алко-самородків, у цьому також було сімдесят відсотків правди і тридцять порожнього бла-бла-бла. — У будь-якому разі, ми не можемо все проконтролювати. Давай далі.

— Приблизно за милю далі по дорозі, там є пікнікова галявина. Ти ходив туди пару разів зі своєю мамою, ще до того як вас засипало снігом на всю зиму. — Біллі на секунду замовк. — Тільки ти й вона? І ніколи твій тато?

— Він писав. Працював над п’єсою. Продовжуй.

Біллі продовжив. Ден уважно його вислухав і потім кивнув.

— Гаразд. Ти все пам’ятаєш.

— А я хіба не казав? А тепер я можу поставити запитання?

— Звичайно.

— Завтра вдень ти ще будеш здатен пройти пішки милю?

— Буду.

«Нехай би».

10

Завдяки ранньому старту — четверта ранку, задовго до першого світла, — Ден Торренс і Біллі Фрімен почали бачити затягнутий хмарою обрій вже о дев’ятій. Десь по годині, коли сіро-синя хмара розчинилася, набувши форми гірського хребта, вони зупинилися в колорадському містечку Мартенвілл. Там, на короткій (і здебільшого пустельній) головній вулиці, Ден побачив те, на що сподівався, ба навіть краще: крамницю дитячого одягу під назвою «Дитячі товари». За півкварталу далі, між ломбардом і запилюженого вигляду закладом «Відео Експрес» із приклеєним до вітрини оголошенням «ЗАКРИВАЄМОСЯ. РОЗПРОДАЄМО ГЕТЬ УСЕ ЗА НАЙНИЖЧИМИ ЦІНАМИ», стояла аптека «Мартенвілльські ліки & тощо». Ден послав туди Біллі, щоб той купив собі сонячні окуляри, а сам переступив поріг «Дитячих товарів».

Усередині вчувалися безщасні вібрації втрачених надій. Він був єдиним клієнтом. Ось вона, чиясь гарна ідея, що пішла прахом, либонь, завдяки тим великим коробкам торговельних центрів у Стерлінгу і Форт-Моргані[396]. Навіщо купувати в містечку, коли перед початком навчального року ти можеш проїхатися трішки машиною і знайти дешевші штанці чи сукенки. Ну то й що з того, що їх пошито в Мексиці або Коста-Риці? Втомленого вигляду жінка з утомленого вигляду зачіскою вийшла з підсобки за прилавок і всміхнулася Дену втомленого вигляду посмішкою. Запитала, чи може вона йому чимсь допомогти. Ден сказав, що може. Коли він розповів цій жінці, що йому потрібно, очі в неї зробилися круглими.

— Я розумію, це незвична річ, — сказав Ден, — але згляньтеся на мене наразі. Я заплачу готівкою.