Доктор Сон

Він отримав те, що хотів. У маленьких, відлеглих від великих автомагістралей крамничках втрачених надій слово на «Г» може провести далеко.

11

Коли вони наближалися до Денвера, Ден сконтактувався з Аброю. Він заплющив очі й візуалізував їм обом знане колесо. У містечку Енністон те саме зробила Абра. Цього разу було легше. Коли він знову розплющив очі, вони дивилися поза спадисту галявину за будником Стоунів на блискучу під полуденним сонцем річку Сако. Абра розплющила свої на панораму Скелястих гір.

— Вау, дядьку Біллі, вони такі красиві, правда ж?

Біллі поглянув на чоловіка, що сидів з ним поруч. Ден сидів, схрестивши ноги абсолютно невластивим йому манером, погойдуючи ступнею. Колір повернувся йому на щоки, і в очах світилася така яскрава ясність, якої там не спостерігалося всю їхню дорогу на захід.

— Авжеж, так, красиві, серденько, — промовив він.

Ден посміхнувся і заплющив очі. Коли він їх розкрив знову, здоровий рум’янець, що його була принесла на його обличчя Абра, поблякнув. «Мов троянда без води», — подумав Біллі.

— Щось було?

— Попискування, — відповів Ден. Він усміхнувся знову, але цього разу втомлено. — Як протипожежний детектор, коли в ньому треба поміняти батарейку.

— Ти гадаєш, вони його почули?

— Я дуже сподіваюся на це, — відповів Ден.

12

Роза міряла кроками простір вздовж свого «ЕрфКрузера», коли бігом прибіг Мітка Чарлі. Цього ранку Правдиві прийняли духу, на це пішли всі балони, окрім одного, що залишився в її сейфі, і тепер, додавши до того, що вона впродовж останньої пари днів приймала сама, Роза почувалася занадто наелектризованою, щоб навіть думати про те, аби сидіти.

— Що? — запитала вона. — Розкажи мені щось хороше.

— Я вловив її, як тобі це, хороше? — Сам наелектризований, Чарлі вхопив Розу за руки і закружляв, аж спурхнуло її волосся. — Я її вловив! Всього лиш на кілька секунд, але це була вона!

— Ти бачив її дядька?

— Ні, вона дивилася крізь лобове скло на гори. Сказала, що вони красиві…

— Вони красиві, — погодилась Роза. Усмішка розповзалася на її губах. — Хіба ти з цим не згодний, Чарлі?

— …і він також сказав, що вони красиві. Вони їдуть сюди, Розі! Вони насправді їдуть!

— Вона взнала, що ти там був?

Чарлі її відпустив, насуплений.

— Напевне я сказати не можу… Дідо Флік, той, либонь, міг би…

— Скажи мені просто, як ти вважаєш.

— Мабуть, ні.

— Цього мені наразі достатньо. Піди кудись у тихе місце. Кудись, де ти зможеш зосередитися і ніхто тобі не заважатиме. Сиди й слухай. Якщо — коли — ти вловиш її знову, дай мені знати. Я не хочу втрачати її слід, якщо можу цьому зарадити. Якщо тобі потрібно ще духу, тільки скажи. Я трішки приберегла.

— Ні, ні, мені нормально. Я слухатиму. Я прислухатимуся щосили!

Мітка Чарлі видав доволі дикий регіт і чкурнув геть. Роза подумала, що він не має уявлення, куди саме побіг, та їй це було байдуже. Аби лише він слухав.

13

Опівдні Ден із Біллі вже були біля підніжжя схожих на праски Флатіронів[397]. Дивлячись, як дедалі ближчають Скелясті гори, Ден думав про всі ті довгі роки своїх блукань, коли він їх уникав. Це, в свою чергу, нагадало йому якийсь нібито вірш, де йдеться про те, як ти можеш втікати роками, а в кінці завжди опиняєшся сам на сам із собою в якомусь готельному номері з голою лампочкою, що звисає на дроті зі стелі, і револьвером, що лежить на столі.

Оскільки час ще мався, вони звернули з прямої автостради і заїхали в Боулдер. Біллі був голодним. Ден ні… але йому було цікаво. Біллі зупинив пікап на стоянці біля закладу з сендвічами, та коли він спитав у Дена, що йому купити, той лише похитав головою.

— Точно? У тебе попереду така робота.

— Я поїм, коли все це закінчиться.

— Ну, тоді…

Біллі зайшов до «Сабвею» купити собі «Баффало Чікен»[398]. Ден сконтактувався з Аброю. Колесо обернулося.

Писк.

Коли Біллі вийшов, Ден кивнув на його загорнутий у папір «футлонг»:

— Потерпи з цим пару хвилин. Оскільки ми вже опинилися в Боулдері, я хочу на дещо подивитися.

Через п’ять хвилин вони була на Арапаго-стрит. За два будинки від маленького кварталу мутних кафе-барів він попросив Біллі зупинитися.

— Можеш поглинати свою курчатину. Я недовго.

Ден виліз із пікапа і став на потрісканому хіднику, дивлячись на облізлий триповерховий будинок з оголошенням в одному з вікон: «ГОДЯЩІ КВАРТ. ГОДНІ СТУДЕНТСЬКІ ЦІНИ». Галявина лисіла. Бур’ян проростав крізь тріщини на хіднику. Він сумнівався, що цей квартал зберігся тут, гадаючи, що Арапаго стала тепер вулицею кондомініумів, заселеною заможними мугирями, котрі п’ють каву зі «Старбакса», перевіряють по десять разів на день свої сторінки у «Фейсбуку» і твіттерять, як ті осатанілі потіпахи. Але квартал все ще тут і має вигляд, наскільки Ден міг судити, точнісінько такий самий, як тоді, того дня.

Біллі приєднався до нього зі своїм сендвічем у руці.

— У нас попереду ще сімдесят п’ять миль, Денно. Краще б нам устигнути перевезти наші сраки через перевал.