Доктор Сон

— Оце правильно. Помста за Енді, убиту дружками цього сучого дівчиська. Але не раніше, аніж коли в мене виникне в тобі потреба, бо мені хочеться зробити це самій. — Пальці Рози стиснулись в кулаки, нігті глибоко вп’ялися в ті глибокі, з кіркою засохлої крові серпики, що вже малися на її долонях. — Але, якщо ти мені станеш потрібною, ти з’явишся. Не барися, нехай не загаїть тебе ніщо. Не зупиняйся, поки не встромиш цього серпа їй у шию, поки не побачиш, як його жало вилізло з її клятого горла.

Очі Сарі сяйнули:

— Тап.

— Добре. — Роза її поцілувала, потім причинила двері й замкнула на замок. Поклавши ключ собі до поясної сумочки і зашморгнувши її на блискавку, вона нахилилася до дверей. — Послухай мене, ніжна моя. Якщо все пройде добре, ти отримаєш перший дух. Я обіцяю. І він буде найкращим з усіх, які ти лишень куштувала.

Роза пішла назад, до оглядової платформи, зробила кілька розмірених, повільних вдихів, а потім вирушила вгору сходами.

4

Ден стояв, упершись руками в один з пікнікових столів, з опущеною головою, заплющивши очі.

— Робити це таким способом — суще божевілля, — сказав Біллі. — Я мушу бути поряд з тобою.

— Ти не можеш. У тебе власна є риба, яку треба посмажити.

— А що, як ти зомлієш півдорогою серед тієї стежки? Та й якщо ні, як ти збираєшся впоратися з усією їхньою зграєю? У тебе вигляд зара’ такий, що ти не встоїш навіть проти п’ятирічного дитя.

— Гадаю, дуже скоро я буду почуватися набагато-багато краще. І сильнішим. Катай, Біллі. Ти пам’ятаєш, де запаркуватися?

— Дальній кінець стоянки, біля щита, на якому обіцяють годувати дітей безплатно, коли виграють колорадські команди.

— Правильно. — Ден зауважив надзвичайного розміру сонячні окуляри, які одягнув на себе Біллі. — Добряче натягни кашкета. Аж до самих вух. Омолодись виглядом.

— Я міг би утнути трюк, який зробить мене на вигляд іще молодшим. Якщо я ще вмію його робити, тобто.

Ден цього майже не чув.

— Мені потрібна ще одна річ.

Він випростався і розкинув руки. Біллі його обняв, бажаючи зробити це міцно — чимдужче, — але не наважуючись.

— Абра добре постановила. Я б ніколи не дістався сюди без тебе. А тепер подбай про свою справу.

— А ти про свою подбай, — відповів Біллі. — Я розраховую на тебе, щоб повів «Ріву» на Клауд-Геп у День подяки.

— Хотілося б мені, — промовив Ден. — Найкращий іграшковий потяг, якого не мав жоден хлопчик.

Біллі дивився, як він повільно йде, тримаючись руками за живіт, до стовпчика-вказівника на дальнім кінці галявини. На ньому було дві стрілки. Одна показувала на захід, до «Дозору Поні»[401]. Інша — на схід, униз. На цій було написано: ДО КЕМПІНГУ «ПРОЛІСОК».

Ден вирушив по цій стежці. Якийсь час Біллі ще міг бачити його постать крізь жовтіюче листя осик, як він іде повільно й страдницьки, з похиленою головою, щоб бачити, куди ступає. А потім він зник.

— Бережи мого парубка, — промовив Біллі. Він не мав певності, до кого звертається, до Бога чи до Абри, і гадав, що це не має значення; обоє, мабуть, надто заклопотані цього дня, щоб іще перейматися подібними йому особами.

Він повернувся до свого пікапа і дістав з його кузова маленьку дівчинку з великими синіми порцеляновими очима і жорсткими білявими кучерями. Важить майже нічого; вона, мабуть, порожня всередині.

— Як ся маєш, Абро? Сподіваюся, тебе не дуже там розтрясло.

На ній була майка «Колорадо Рокіз»[402] і сині шорти. Ступні в неї були босими, а чом би й ні? Ця маленька дівчинка — тобто манекен, придбаний у приреченій крамниці дитячого одягу в Мартенвіллі, — ніколи не зробила й кроку. Але в неї були гнучкі коліна, тож Біллі без проблем зміг всадити її на пасажирське сидіння пікапа. Він застебнув на ній ремінь безпеки, почав було закривати двері, потім помацав її шию. Та теж виявилася гнучкою, хоча тільки трішки. Він відступив назад, щоб подивитися, як воно виглядає. Непогано. Здавалося, ніби вона розглядає щось у себе на колінах. Чи, може, молиться про допомогу в прийдешній битві. Зовсім непогано.

Якщо в них нема біноклів, звісно.

Він заліз до пікапа й чекав, даючи час Денові. Також сподіваючись, що той не зомлів десь дорогою на тій стежці, яка веде до кемпінгу «Пролісок».

Коли до п’ятої залишилося чверть години, Біллі завів пікап і вирушив назад по тій дорозі, якою був приїхав сюди.

5

Ден витримував рівномірний темп, попри зростаючий жар у себе в животі. Відчуття було, ніби там горить пацюк, та ще й такий, що не перестає його гризти, навіть палаючи сам. Якби ця стежка вела вгору, а не вниз, він ніколи б її не подолав.

За десять хвилин до п’ятої він завернув за поворот і зупинився. Недалеко попереду осики широко розступалися перед зеленим, добре доглянутим моріжком, що спускався до пари тенісних кортів. Поза кортами він побачив паркінг з автодомами і довгу брусову будівлю: «Оверлук Лодж». Поза нею рельєф знову здіймався вгору. Там, де колись стояв сам «Оверлук», манячила риштованням проти яскравого неба висока платформа. «Дах Світу». Дивлячись на неї, така сама думка, як у Рози Циліндр,

(«ешафот»)