Доктор Сон

промайнула у Дена в голові. Біля поручнів, що виходили на південь, у бік парковки для денних візитерів, виднівся силует якоїсь самотньої постаті. Жіночої постаті. На голові в неї був посаджений набакир циліндр.

(«Абро чи ти там»)

(«я тут Дене»)

Спокійна, судячи з інтонації. Спокійна, саме так, як йому й хотілося б.

(«а чи вони тебе чують»)

Це принесло якесь ніби трохи лоскотне відчуття: її усмішка. Та сама, сердита.

(«якщо ні значить вони глухі»)

Вже непогано.

(«тобі треба прийти до мене зараз але пам’ятай якщо я скажу тобі йти геть ТИ ПІДЕШ»)

Вона не відповіла, але, раніше, ніж він встиг їй це повторити, вона вже опинилася там.

6

Стоуни і Джон Далтон безпорадно дивилися, як Абра похилилася набік, голова її лягла на дошки ґанку, а ноги розпласталися внизу, на сходинках. З розслабленої руки випав Гоппі. Вона не була схожою на сплячу й навіть на зомлілу. То була огидно розвалена поза глибокої коми або смерті. Люсі рвонулась вперед. Дейв з Джоном її утримали.

Вона відбивалась від них.

— Пустіть! Я мушу їй допомогти!

— Ти не можеш, — сказав Джон. — Тільки Ден їй зараз може допомогти. Вони мусять допомагати одне одному.

Люсі вирячилася на нього безумними очима.

— Та вона хоча б дихає? Ти можеш це сказати?

— Вона дихає, — промовив Джон, але навіть йому самому його голос здався непевним.

7

Коли до нього приєдналася Абра, біль стишився вперше після Бостона. Це не вельми втішило Дена, бо тепер також страждала Абра. Він бачив це по її обличчю, але також він бачив здивування в її очах, коли вона роззиралася в тому приміщенні, де зараз опинилася. Там було двоярусне ліжко, сучкуваті соснові стіни і килим з візерунком у стилі вестерн: полин із шавлією і кактус. Килим і нижнє ліжко були захаращені дешевими іграшками. На маленькому столику в кутку розсипом валялися книжки і лежала головоломка з великими деталями. У дальнім кутку кімнати цокотів і шипів радіатор.

Абра підійшла до стола і взяла одну з книжок. На її обкладинці собака гнався за якоюсь малою на триколісному велосипеді. Називалася книжка «Забавна читанка з Діком і Джейн».

Ден приєднався до неї з ніяковою посмішкою на обличчі.

— Дівчинка на обкладинці — це Селлі. Дік і Джейн — її брат і сестра. А собаку звуть Джип. Якийсь доволі недовгий час вони були моїми найкращими друзями. Моїми єдиними друзями, я гадаю. Окрім Тоні, звісно.

Вона поклала книжечку назад і обернулася до нього:

— Що це за місце, Дене?

— Пам’ять. Тут колись давно стояв один готель, а це була моя кімната. Тепер це місце, де ми можемо перебути разом. Ти ж знаєш те колесо, що обертається, коли ти входиш у когось іншого?

— Угу, авжеж.

— Це посередині. Ступиця цього колеса.

— Мені хотілося б, щоб ми могли побути тут. Тут відчувається… так безпечно. Окрім отих. — Абра кивнула на французькі засклені двері. — Від них відчуття зовсім інше, ніж від всього тут. Вона поглянула на нього ледь не звинувачувально. — Їх же не було тут? Коли ти був дитиною.

— Ні. У моїй кімнаті й вікон зовсім не було, а єдиними дверима були ті, що вели до решти квартири доглядача. Я тут перемінив дещо. Я мусив. А знаєш чому?

Вона вивчала його серйозними очима.

— Тому що тоді було тоді, а тепер це тепер. Тому що минуле минуло, навіть якщо воно й визначає теперішнє.

Він усміхнувся.

— Я сам не міг би сказати краще.

— Тобі й не потрібно було цього казати. Ти це подумав.

Він потягнув її до тих французьких дверей, яких ніколи не існувало. Крізь скло їм було видно моріжок, тенісні корти, «Оверлук Лодж» і «Дах Світу».

— Я її бачу, — видихнула Абра. — Вона там, нагорі, і не дивиться сюди, правда?

— Краще б не дивилася, — сказав Ден. — Сильно болить, серденько?

— Сильно, — відповіла вона. — Але я не переймаюся, бо…

Їй зайве було закінчувати. Він зрозумів, і вона посміхнулася. Це єднання було їх надбанням, і попри той біль, що прийшов на додачу — біль усіх і всіляких сортів — це теж було добре. Це було дуже добре.

— Дене?

— Так, серденько.

— Там є примарні люди, надворі. Я їх не бачу, але відчуваю. А ти?

— Так.

Він відчував їх роками. Бо минуле визначає теперішнє. Він поклав руку їй на плечі, а її рука обхопила його за поперек.

— Що ми робитимемо тепер?

— Чекатимемо Біллі. Сподіваюся, він буде вчасно. А тоді все відбуватиметься дуже швидко.

— Дядьку Ден?

— Що, Абро?

— Що там, усередині тебе? Це не привид. Це ніби… — Він відчув її тремтіння. — Це ніби якийсь монстр.

Він не відповів нічого.

Вона випросталася і відступила від нього.

— Глянь! Он там!

Старий пікап «Форд» заїжджав на гостьовий паркінг.

8

Роза стояла, спершись руками на сягаючі її талії поручні оглядової платформи, вдивляючись у пікап, що заїжджав на паркінг. Дух вигострив її зір, але все одно вона шкодувала, що не захопила з собою бінокля. Напевне ж, не один лежить десь у коморі, для гостей, які захочуть поспостерігати пташок, і чому вона не взяла?