Долорес Клейборн

Джессі Мейгут вийде за Джералда Берлінґейма, і її істо­рію описано в «Джералдовій грі». Долорес Сент-Джордж поверне собі дівоче прізвище і стане Долорес Клейборн — вона розповідає свою історію на подальших сторінках. Обидві історії — оповіді про жінок на смузі затемнення та про те, як вони виринули з пітьми.

Шо питаєш, Енді Бісет? Чи «розумію я ці права з того, як ти їх мені пояснив»?

Падоньку! От чого деякі хлопи такі дубові?

Нє, та ви не подумайте — уже доста вам галайкати, вже й мене пора троха послухати. Я собі думаю, шо ви мене до самого рання слухати будете, то можете вже зачинати привикати. Само собою, шо я розумію, шо ти мені прочитав! Шо, хіба так виглядає, гейби мені вся олія з голови витекла, відколи виділа тебе у склепі? То лиш-но в понеділок було, якшо ти вже забув, бідолахо. Я ше говорила, шо жінка тобі такої публíки наробить, за то шо черствий хліб купуєш, — не жалій ухналя, бо підкову загубиш, як то старі люди кажуть, — і правду ж говорила, шо, нє?

Я свої права, Енді, розумію прекрасно. Мама моя дурних не ростила. І обов’язки свої я також розумію, дякувати Богові.

Кажеш, всьо, шо я скажу, можуть використати проти мене в суді, так? Ну чисте чудо, їй-бо! А ти, Френку Пру, шо зуби скалиш? Ти, може, теперка і весь такий поліцай-крутелик, але онде недавно бігав в обвислім підгузку і так само шкірився, шо дурний. Дам тобі пораду невелику — як сидиш коло такої старої бабери, як я, то ліпше так зуба­ми не світи. З таким лицем більше подобає йти на рекламу трусів у каталозі «Сірз»[2].

Добре, посміялися, та й доста. Пора вже й до діла. Я вам трьом тьму-тьмущу всього повідаю, як теперка зачну, і тьму-тьмущу з того, певно, таки можна використати проти мене в суді, якби то комусь захтілося, коли вже стілько часу минуло. То чистий анекдот, але люди на острові більшу частину з того й так знають, а самій мені давно ну майже посрати на то всьо з високого горба, як старий Нілі Робішо казав, як був нализувався. А нализаний він майже весь час був, кого хочете спитайте, то скажуть.

Але не посрати мені на одно, і я того й прийшла сюда сама, не силою. Я ту суку Віру Донован не вбивала, і шо би ви собі теперка не думали, я хочу зробити так, аби ви мені повірили. Це не я її з тих сходів скинула, аби їм добре було. Якшо схочете за то друге мене посадити, питань нема, але крови тої суки в мене на руках нема. І я собі думаю, Енді, шо ви мені таки повірите, доки я договорю. Ти все був файним хлопцем, не то шо майже всі інші. Маю на увазі, ти чоловік справедливий. І тепер виріс достойним хлопом. Лиш ти сильно носа не задирай. Ти, як і люби´й хлоп, виріс коло жінки, яка тобі прала, ніс витирала і показувала, куда йти, як зачинав блудити.

Але перед тим як зачнем — вас, Енді й Френку, я певно шо знаю, але шо то за пані з магнітофоном?

А, Боже, Енді, та я знаю, шо то стенографістка! Хіба я не сказала, шо мама моя дурних не ростила? Мені в листопаді, може, і стукне вже шістдесят шість, але всі клепки ше при мені. Я знаю, шо жінка з магнітофоном і записником — то стенографістка. Я всі ті програми дивлюся про суд, навіть «Закон Л.-А.», а там можна подумати, шо ніхто довше як п’ятнадцяти хвилин не може в одязі пробути.

Тебе як звати, дівочко?

Ага… і де ти така вродилася?

Ой, та доста вже, Енді! Ти шо, якісь страшні плани мав на нинька? Може, на гальківку зібрався, подивитися, чи вдасться наловити парочку тих зайд, шо без документів венерок копають? То, певно, було би багацько інтересніше, ну чуть серце не репнуло би, нє? Ха!

Отак. Так ліпше. Ти Ненсі Бенністер з Кеннібанку, а я Долорес Клейборн прямо відси-во, з Літл-Тола. Так от, я вже сказала, шо зібралася тут балакати, як на сільськім базарі, доки не скінчимо і ви не ввидите, шо я абсолютно не брехала. Того відразу кажу, якшо треба балакати голосніше чи повільніше, ти кажи. Стидатися ніц не треба. Я хочу, шоб ти кожне, курва, слово записала, і зачнім відразу з того: двадцять дев’ять років тому, коли шеф поліції Бісет, котрий отут-от сидить, був у першім класі та злизував клей ззаду тих своїх наліпок з пітчерами, я вбила свого чоловіка, Джо Сент-Джорджа.

Якийсь тут протяг, Енді. Може би, так не тягнуло, якби ти піддувало своє троха прикрив. Та й не тямлю, чого то ти такий зачудований. Сам знаєш, шо то я вбила Джо. То всі на Літл-Толі знають і, певне, ше половина народу через протоку в Джонспорті так само. Просто ж ніхто не міг ніц доказати. І я би тут зара’ не була, не признавалася би ні в чім перед Френком Пру та Ненсі Бенністер із Кеннібанку, якби не та тупа сука Віра, яка знов за свої старі штуки-дрюки взялася.

Ну шо ж, більше вона вже за них не візьметься, еге ж? Хоч якась розрада, можна сказати.