Долорес Клейборн

Ти, Ненсі, підсунь той магнітофон до мене ближче, кицю. Якшо ми вже то робимо, то треба робити всьо правильно, аби я скисла. От ті японці, ну такі вже вони хитромудрі штукенції роблять, нє? Так і є… але, певне, ми обидві знаємо, шо всьо, шо та лента пише всередині тої файнюлі, відправить мене до скону в жіночу виправну. Ну але шо вже зробиш, інакше нема як. Бог мені свідок, я все знала, шо Віра Донован буде мені погибеллю, — тільки-но перший раз її ввиділа. Ну і дивіться, шо вона натворила — просто подивіться, шо та йобана стара сука мені натворила. Цього разу вона мені вже весь компот запохабила. Але такі вже ті багачі є. Як не заб’ють до смерти, то до скону добротою зацілюють.

Шо?

Йой, падоньку! Та зара’, Енді, дай договорити нормально! Я ше думаю, чи правильніше буде повісти ззаду наперед, чи спереду назад. Я так думаю, троха хляпнути собі, то так не можна, та?

Ой, та до сраки ту вашу каву! Можеш хоч цілий кавник узяти та й в гузицю собі заткати. Просто дай води стакан, як жалко тобі хоч крапельку «Біма» з шухляди в столі. Я не…

Ну а ти як думаєш, звідки я то знаю? Йой, Енді Бісет, Енді Бісет, інакша людина подумала би, шо ти онде-во вчора з коробки від крекерів виліз. Думаєш, тут на острові люди лиш про то, як я свого чоловіка забила, балакають? Та то вже не новина ніяка, чоловіче. От ти — тобі ше можна сраку помити.

Дякую, Френку. Ти так само все був гарним хлопцем, хоч і тяжко було на тебе в церкві дивитись, доки мама не вилічила тебе від тої звички паршивої кози в носі шукати. Падоньку, та бувало, шо так глибоко ті пальці затикав, шо можна було подумати, ти там мозки собі вибереш. ’Кого чорта розчервонівся? Ше-м не виділа малих, які би хоч раз не добували то зелене золото в себе в дзюбку. Ти хоч знав, шо не можна лізти руками в штани, яйця там мнути, хоча би в церкві, а є ж купа хлопців, які до сих пір…

Та, Енді, та — зара’ зачну вже розказувати. Най го вирве, от хто-хто, а ти так і не вичесав у себе там усе в пахвині, правда?

Я так скажу: зійдемся насередині. Замість розказувати спереду назад чи ззаду наперед, зачну від середини і далі піду і туда і сюда. А як тобі, Енді Бісет, таке не подобається, можеш то записати собі в таємний список і відправити ксьондзові.

У нас із Джо було троє дітей, і як він літом шістдесят третього вмер, Селені було п’ятнадцять, Джо-молод­шому — тринадцять, а малому Пітові лиш дев’ять. Ну шо ж, Джо не лишив після себе ні горщика, аби посцяти, ні вікна, аби вилити…

Я так собі думаю: тобі, Ненсі, прийдеться троха то прикрасити, нє? Я ж просто стара баба з пакосним характером і ше пакоснішим язиком, але таке вже буває, коли в тебе пакосне життя.

Так, шо я розказувала? Ше ж не забула все геть-чис­то, нє?

А… так. Дякую, солоденька.

А лишив мені Джо лиш-но ту хатчину коло Східного рогу й шість акрів землі, здебільш хащі ожинника та оте чагариння, шо відростає після повної вирубки. Шо ше? Ну, давайте подивимось. Три машини, шо не їздили, — два пікапи і один лісовоз, чотири корди дров, борги в зошиті в склепі, борги в господарськім, борги в нафтовій компанії, борги в похороннім домі… і знаєте, яка вишенька на тім сранім пляцку? Ше й тижня не минуло, як його вложили в землю, як прийшов той пияцюга Гаррі Дусет із якоюсь сраною борговою розпискою, де писалося, шо Джо був йому винен двадцятку в бейсбольнім заклáді!

Ото всьо він мені лишив, але ви ж не думаєте, шо він ше якихось грошей зі страхівки зоставив? Дідька лисого! Хоч, може, в результаті то й на добре вийшло. Може, дойду до того, доки закінчу, але просто хочу сказати, шо Джо Сент-Джордж взагалі не був мужчиною. То був просто, курва, кіл у мене на шиї. Та навіть гірше, бо кіл хоч не нализується й не приходить додому весь у смеріді від пива та й ше хоче поїбстися в першій ночі. Я його вбила не через то, шо ото розказую, але, думаю, зачинати ліпше якраз з того.

Острів — взагалі не підхоже місце, аби хоч кого вбивати, скажу я вам. Воно так, ніби все хтось десь поруч є, все хтось хоче носом до тебе запхатися, якраз тогди, коли тобі найменше треба. Того я то й зробила тогди, коли зробила, і я ше до того дойду. Поки стане сказати, шо я то зробила десь за три роки після того, як чоловік Віри Донован вмер у тім трафунку з мотором коло Балтимора, де вони жили, як не літували на Літл-Толі. Тогди ше більшість шариків і роликів у Віри в голові були на місці.

Як Джо віддав Богу душу, а грошей не було, я впинилася троха в труднації, я вам кажу — мені здається, шо ні в кого на білім світі нема такого безпросвітку, як у жінки, яка сама на шиї дітей тримає. Я вже чуть не намірилася перепливати протоку й шукати роботу в Джонспорті, продавати в «Економі» чи кельнеркою в ресторації якійсь, і тут та манда безтолкова неждано-негадано вирішує собі жити на острові весь рік. Майже всі подумали, шо то вона блекоти об’їлася чи шо, але я геть не подивлялася — на той час вона й так більше тут бувала, ніж іше десь.