Долорес Клейборн

Три погрішності — і за двері, таке було правило, і там не було абсолютно ніяких винятків, і через то за ті роки я проробила в тій хаті з цілою купою різного люду. Я не раз чула в колишні часи, шо робити в Донованів, то як заходити в ті двері-каруселі. Можеш один раз прокрутитися з ними, можеш і два, а декому й десяток чи навіть більше раз удається, але кінець кінцем тебе все випльовує на тротуар. Того, коли я перший раз йшла до неї робити, — то було в 1949-му, — я туда йшла, гейби в печеру до змія. Але вона була не така злосна, як то люди люблять розказувати. Якшо вмієш добре слухати, то на роботі вдержишся. Я вміла, і жеребець той так само вмів. Але з нею постійно треба було бути насторожі, бо вона була тямка, бо вона все знала більше про то, шо діється в люду на острові, ніж інші літники… і того, шо вона бувала підла. Ше тогди, ше до того, як з нею приключилися всі ті біди, вона бувала підла. Для неї то було як хобі.

— Що ти тут робиш? — питає вона в мене в перший день. — Хіба ти не маєш сидіти вдома, бавити малу дитину й готувати великі гарні вечері для свого благовірного?

— Пані Каллем готова дивитися за Селеною по чотири години на день, — кажу я їй. — Можу працювати лиш на пів ставки, добродійко.

— Мені тільки й треба когось на пів ставки, як і було написано в оголошенні у вашій місцевій пародії на часопис, — відворкує вона — лиш показує мені край того свого гострого язика, а не ріже ним відразу, як багато разів буде різати потому. Пам’ятаю, шо того дня вона в’язала. Та жінка вміла в’язати скоро, як блискавка, — для неї ціла пара шкарпеток за день то взагалі не була проблема, навіть як зачинала десь аж у десятій. Але вона казала, шо до того має бути настрій.

— І то правда, — сказала я. — Так воно є.

— Мене не звати «І то правда», — сказала вона та відклала в’язання. — Мене звуть Віра Донован. Якщо я тебе візьму на роботу, ти маєш називати мене мадам Донован — принаймні доти, доки ми не познайомимося краще, щоб це змінити, — а я називатиму тебе Долорес. Зрозуміло?

— Так, мадам Донован, — сказала я.

— Добре, початок непоганий. Тепер скажи мені таке. Що ти тут робиш, Долорес, якщо сама маєш дім, за яким треба доглядати?

— Хочу троха підробити до Різдва, — сказала я. Як ішла туда, я вже вирішила, шо так скажу, як вона запитає. — А якшо я до того часу вас влаштую — і якшо мені сподобиться у вас робити, звісно, — може, лишуся на довше.

— Якщо тобі сподобається працювати у мене, — повторює вона, а далі закочує очі, ніби то найдурніше, шо вона коли-небудь чула, — як хоч комусь може не сподобатися робити у великої Віри Донован? І тут вона ше повторює: — Гроші до Різдва. — Змовкає, весь той час на мене дивиться, а далі знов повторює, і так ше більше єхидно: — Ги-рош-ші до Різд-вах!

Як вона й догадалася, насправді я там була, бо в холодильнику в мене вже не знати котра миша повісилась, і вже тогди я мала проблеми з чоловіком, а вона лиш хтіла повидіти, як я зачервоніюся й опущу очі, аби знати точно. То я й не червонілась і очей не опускала, хоч мені було лиш-но двадцять два і я була дуже близька до того. І я би так само ні одній живій душі не призналася, шо вже тогди дійсно мала проблеми — з мене того дикими кіньми би не витягли. Пояснення з грошима на Різдво Вірі вистачило, хай як єхидно вона про то говорила, і всьо, шо я собі дозволила сказати, — це то, шо того літа грошей із догляду хатів було троха менше, ніж все. Лиш через багато років я змогла признатися, чого я того дня пішла в саме кубло тої зміюки: мені треба було знайти варіант, як відкласти троха грошей, які Джо пропивав за тиждень чи програвав по п’ятницях увечері в покер у шинку «Фаджі» на суші. Тогди я ше вірила, шо любов чоловіка до жінки й жінки до чоловіка сильніша, ніж любов до пійла й дебошу, — та любов кінець кінцем підійметься наверх, як вершки на молоці. За наступні десять років я зрозуміла, шо помилялася. Світ деколи як якийсь нещасний шкільний клас, нє?

— Ну, — сказала Віра, — ми дамо одна одній спробу, Долорес Сент-Джордж… хоча, навіть якщо тобі все вдаватиметься, припускаю, за рік чи десь так ти однаково будеш знову вагітна, і тоді я тебе бачитиму востаннє.

По правді кажучи, я вже прямо тогди була два місяці як вагітна, але і то також із мене було навіть дикими кіньми не витягти. Я хтіла мати ті десять долярів на тиждень із роботи, і я їх діставала, і ліпше вам мені повірити, як скажу, шо я там кожну щербату копійку відробила. Я того літа гарувала як віл, а як прийшов День праці, Віра спитала, чи не хочу я й далі в них робити, як вони поїдуть назад до Балтимора, — хтось же має таку велику хату весь рік тримати в ладі, самі розумієте — то я на то й пристала.