Донецкие повести

– Я сама з Лісковців. Є таке село у Межгірському районі. Це далеко звідси, аж на Закарпатті. Працюю вихователькою у дитячому садочку, виховую трьох диточок. Двох хлопчиків и донечку, – по щеке Оксаны побежала слеза. Уже привычным жестом она достала маленький платочек. Иван обратил внимание, что он был мокрый. Словно не замечая ничего вокруг, женщина продолжила свой рассказ:

– Старший, Ростік… Ростіслав. Коли закінчив школу поїхав до Львова. Захотів бути лікарем, вступив до медучилища. А взимку, коли почалась ця революція, разом з іншими хлопцями майнув до Києва. Я гадала, що він незабаром повернеться, але пройшла весна, вже літо, а його все нема і нема. Батько їздив до Києва, намагався його там розшукати. Не знайшов. В останнє його бачили разом з хлопцями з «Правого сектору». А потім хтось мені зателефонував…

Женщина расплакалась еще больше, но из ее дальнейшего рассказа Иван понял, что дней десять назад ее среди ночи разбудил телефонный звонок. Определитель номера высвечивал незнакомый номер, но в трубке раздался голос Ростислава. Шепотом он сказал матери, что находится в Макеевке у добрых людей, которые прячут его от ополченцев. Эти люди его не выдадут, но сказали, что отпустят его только с матерью. Потом с ней разговаривала какая-то женщина. Говорила она очень тихо, но Марьяна поняла, что через три дня ее будут ждать в центре, возле магазина, и чтобы она по этому номеру не звонила.

– Хлопці з села, які колись працювали заробітчанами на Донбасі підсказали мені, як скоріше туди доїхати. Я кинула все и майнула на вокзал. Спочатку приїхала до Донецька, а звідти вже у Макіївку. Там зовсім поруч. Три дні, зранку до вечора я простояла біля центрального універмагу, але до мене так ніхто и не підійшов. Я не знала вже, що і думати. Погані думки я від себе відгоняла, молилась Богу і казала собі, що все буде добре. Може я стою не біля того магазину, може у цьому місті є ще якийсь центр? И взагалі, може тут є ще якась Макіївка?

Продавщица из киоска, в котором Марьяна покупала воду, ни о какой другой Макеевке здесь никогда не слышала. А вот пожилой дядечка, который слышал их разговор, сказал, что когда-то, очень давно, проезжал на машине через одно село в соседней области и очень удивился, увидев на въезде в него указатель с названием его родного города – «Макеевка». Но дядечка хорошо помнил, что было это в Кременском районе Луганской области.