Дорогами Маклая

_{Треба бути дуже проникливим, глибоко впевненим у реалістичності своїх ідей і дуже відважним, щоб у наш час неподільного панування білої раси побачити повноцінну людину в останньому остров'янинові, і не тільки побачити, але й з блиском довести, що це справді так. І даремно думають, що сьогодні ще дикі народи до його особи лишаться байдужими. Минуть роки, десятиліття, зміняться покоління остров'ян, проте ні папуаси, ні жителі інших островів Океанії його не забудуть, бо він не тільки, не вагаючись, ставав на їхній захист, а робив набагато більше: утверджуючи в усякій людині людину, він тим самим звільняв диких від дикунства, пробуджуючи у людей найвідсталіших племен усвідомлене почуття людської гідності. Саме через це, за велінням і обов'язком вдячної пам'яті, з плином часу він стане для народів Океанії їхнім ідеалом і знаменом. Натомість нам, англосаксам, гордим величчю своєї імперії і своєю великою освіченістю, доведеться, хочемо ми того чи ні, визнати, що такого лицаря гуманізму, яким був і лишається на довгі часи Миклухо-Маклай, могла дати тільки нині поки що напівдика, та в порівнянні з нами безмежно добра Росія.}

_{У. М. КЛАРК, австралійський етнограф}

_{1898 р., Сідней}

На карті цей острівець не зразу й знайдеш. Легше знайти Серам — найбільший острів Молуккського архіпелагу. Амбоїна поряд з ним, трохи на південь. Від Джакарти гвинтомоторна «дакота» летить вісім годин: над Яванським морем, через море Флорес і морс Байда.

Амбоїна… Перед очима, виграючи всіма на світі барвами, стоять у прозорій бухті підводні коралові сади, височить над островом лазурне громаддя гір. Ніби знову піднявсь я на вершину, мовби знову наяву виблискує в улоговині біля синього моря славне містечко Амбон — умита сонцем білина серед соковитої смарагдової зелені.

Пригадую святковий вечір у селі. Ніжні звуки бамбукових флейт, подзвін цикад, таємниче шепотіння листя. Довкола багаття — запальний танок молуккських дівчат. Осяяні місячним світлом красуні Океанії. В руках у них чаші і з пелюстками троянд. Квіти в косах, у губах, з квітів сплетені спідниці. Здається, танок ніколи не скінчиться. Мов зачаровані, дивляться на дівчат хлопці.

Настає північ. Лагідно хлюпотить море, лунко хрускають під ногами тоненькі перлові скойки. На темному прузі обрію, наче фантастичні жовтогарячі зірки, палають смолоскипи. Легенький бриз; разом з вологою прохолодою пливе на берег протяжна пісня рибалок.

Перше проміння сонця, на деревах заблищала роса. Я никаю лісом, никаю зачудований: квітнуть обвиті ліанами каштани, поряд з пальмами замріяно погойдує віттям могутній бук, купає у лісному озерці свої коси плакуча верба. І вже зовсім несподівано — величезна, вчотирьох не охопиш, верба срібляста…

Прислухаюсь — і чую то зяблика, то синицю, то дрозда. А то раптом — соловейко… Де ж це я? В Океанії чи на рідній Україні? За морями-океанами чи вдома, у Богуславському лісі?

Неповторна чарівність Амбоїни в незвичайному поєднанні химерно-екзотичного і давно тобі знайомого. Мене не полишало дивне відчуття, ніби колись я тут уже бував. І не тільки тому, що тут, за екватором, багато що нагадало ту природу, серед якої я народився і виріс.

Мене вразив Амбон. Маленька столиця Молуккського архіпелагу так схожа на Ялту, що мимоволі забуваєш про відстань, яка їх розділяє. Неначе розпал літа і ти знову на Південному березі Криму. Так само, як у Ялті, барвисто, така ж суміш східної і європейської архітектур. Деякі будинки ніби скопійовані з ялтинських. Ті ж вузенькі вулички, круті кам'яні сходи, забудована по один бік крамницями й ресторанами широка набережна. Кінчається бруківка, і ось уже розквітчаний купальниками і парасольками пляж. Линуть по морю білі яхти, спінюють зелено-синю морську гладінь катери, які буксирують водних лижників. Гомін, сміх, музика із сотень транзисторів.