Дорогами Маклая

Навряд чи заслуговує суворого осуду й дикун, який здійснює жорстокий, з нашої точки зору, вчинок під впливом того чи іншого забобону. Тут ми маємо приклад невігластва, яке породжує зло, мета якого — захист від іншого, ще страшнішого зла. Лякає часто незрозуміле, те, чого людина не спроможна осмислити, і ось цей страх пробуджує в ньому вроджений інстинкт самозбереження, який, у свою чергу, штовхає його до захисту.

Задоволення щоденних потреб і захист від небезпеки, хай навіть уявної, — ось дві першопричини, що мають право на виправдання.

Однак існуванню націй, які поневолили і поневолюють величезну кількість народів, ні явні, ні уявні небезпеки не загрожують. Не можуть вони заявити також, що насильства, які вони чинять, продиктовані потребою задовольнити щоденні потреби, оскільки кожна з цих націй, в тім числі голландська, володіє достатнім запасом усіх життєвих ресурсів.

Водночас відкрито визнати себе невситимим хижаком, який паразитує на чужій праці і власності, ніхто не бажає. Найупослідженіший мерзотник неодмінно шукає собі якесь виправдання. Одні з гідним кращого застосування запалом вдають з себе безкорисливих поширювачів істинної віри, інші ж ніби про те тільки й дбають, як би «цивілізувати бідолашних дикунів».

За всіма цими просторікуваннями не що інше, як страх перед майбутньою розплатою. Усвідомлюючи свою злочинну сутність, «проповідники» і «цивілізатори» заздалегідь готують собі лазівки для безкарного відступу. Поки що безперешкодно владарюючи сьогодні, вони вже розуміють: покірливість поневолених не може тривати без кінця-краю, і очищувальна гроза, яка насувається, лякає їх, мов присуд вішальника.

Ілюзії про можливі лазівки марні, розплата неминуча! І має бути неминучою, як суворий, але справедливий урок усім, хто не захоче примиритися з природним правом усякої людини й усякого народу бути рівними серед рівних…»[56]

Якщо порівняти текст інтерв'ю Маклая, яке роком раніше він дав сіднейським журналістам, і статтю, написану Котрій Шеффер, неважко помітити, наскільки вони близькі за духом і змістом.

«Вивчаючи хід колоніальних загарбань, — говорив Маклай, — з незаперечною очевидністю стверджуєшся в думці, що в основі всіх поневолювальних воєн й інших насильницьких вчинків та дій, здійснюваних переважно високоцнвілізованими європейцями, немає й тіні будь-якої важливої необхідності. За рахунок поневолених задовольняються не потреби, а жадоба надмірного статку, розкоші, бридка в своїй суті паразитична зажерливість…»

І далі:

«Я передбачаю немало іронічних усмішок, проте лишаюсь твердий у своєму переконанні, побудованому на довголітньому вивченні положень і людей: кінцева перемога пригноблених і гуманістична законність візьмуть гору неодмінно!

Це означає, що в недалекому майбутньому тубільні нагоди колоній будуть змушені повстати і боротися за своє звільнення із зброєю в руках. Вони переможуть тому, що на їхньому боці історичне право бути господарями власних країн. Колоністи ж таким правом володіти не можуть, тому всі їхні протидії будуть приречені спершу на морально осуд, а потім і на неминучу поразку…»

Правда ж, інтерв'ю і стаття ніби належать одній людині? Хіба що у Маклая тон спокійніший.

Листування між Кетрін Шеффер і російським ученим, почате в той час, коли Маклай уперше прибув на Амбоїну, потім тривало багато років, і, судячи з усього, воно й визначило життєвий шлях Шеффер. Не випадково у своїх листах вона називає Маклая вчителем.

Пише в березні 1883 року з Сінгапура:

«Дорогий учителю!

Даруйте, що довго не писала. Винна в цьому не я, а наша поліція.

Наприкінці вересня мене заарештували і п'ять місяців тримали під арештом, не даючи ані клаптика паперу. Велося слідство у зв'язку з моїм «Другом малайця».

Між іншим, у ролі головного свідка обвинувачення виступав єпископ ван Даалманс. Ви повинні його пам'ятати. Коли Ви жили у нас у Бюйтензорзі, він був моїм духовним наставником. Згадали? Тепер він єпископ у Батавії. Моя газета, мабуть, викликала в ньому стільки злоби, що він не полінувався особисто проголосити з амвона мені анафему і добровільно став свідком на слідстві. Це незважаючи на його ж духовне виховання! Воістину, що не душе-спасенник, то інквізитор.

Судовий розгляд було призначено на лютий, але він не відбувся. Мої бюйтензорзькі друзі зуміли викрасти мене з тюрми й переправити сюди, в Сінгапур. Тут я вже близько місяця.

Роботи стільки, що вгору ніколи глянути. Знову купила маленьку друкарню і невдовзі сподіваюсь відновити випуск «Друга малайця». Було б чудово, якби Ви погодилися написати для нього хоча б дві-три статті. Теми — будь-які, але зараз мене особливо цікавлять місіонери і взагалі атеїстика. Я знаю, для Вас це не головне, одначе не уявляю, хто б міг написати про такі речі сильніше за Вас. Досі пам'ятаю, яке приголомшливе враження справила на мене Ваша критика раю. Нічого більш убивчого і до смішного очевидного про релігію я ніколи не читала.

Статті в моїй газеті, звичайно, можуть ускладняти ваші стосунки з властями Ост-Індії. Але що перешкодить нам придумати псевдонім?

Прошу Вас, не відмовляйтесь.