Дорогами Маклая

Піввіку марно намагаючись навернути папуасів у християнство, католицька церква дійшла висновку, що білі священики в ролі пропагандистів чужої тубільцям релігії дають мало користі. Для цього треба мати папуасів, які добре знають свій народ, але вихованих у європейському дусі і, що найважливіше, відданих європейцям. Школа по підготовці темношкірих католицьких місіонерів, у яку погранив Якобус, була експериментальною. Щоб її випускники мали серед тубільців цілковите довір'я, але дивилися на них з позицій європейців, організатори інтернату придумали складну систему виховання. Спочатку з хлопчиків треба було витруїти все папуаське і прищепити європейське, и потім заново навчити їх усього, чим живуть тубільці.

Свідомо чи ні, але своєю ухвалою створити таку школу отут єзуїти відкидали основну догму расизму: син дикуна назавжди лишиться дикуном. Ні, вони вірили в силу виховання, знань і тим самим несамохіть визнавали в папуасі людину, здатну осягнути премудрощі цивілізації. Іншими слонами, затяті расисти, вони на ділі брали на озброєння ідею рівності, проти якої водночас запекло боролися. І, рівняючись на себе, на власну, а не «дикунську» психологію, бачили необхідність у тому, щоб уже «цивілізованих» учнів заново навчати всього папуаського. Гадали, що папуас, який з дитинства дістав європейське виховання, так піднесеться над своїми одноплемінниками, що стане «майже європейцем» і вже не відчуватиме себе папуасом, а гратиме його роль, як актор.

Хлопчиків одягли у вбрання білих і кожному дали нове ім'я. Тельгума назвали Якобусом. Час від часу то одного, то іншого хлопчика повідомляли про смерть його батьків.

Невдовзі сиротою оголосили і Якобуса. Сказали, що все його село вимерло від якоїсь епідемії. Що таке епідемія, він не знав, але що в його селі всі люди померли — це було зрозуміло. Виходить, у нього більше нікого немає, і, якщо він втече із школи, діватися буде нікуди. Він не плакав, тільки насупився. Йому було прикро і жаль себе, про батьків він не думав. Учителі казали, що католицька церква йому допоможе, вона буде піклуватися про нього завжди. Атож, кому ж він іще потрібен? Так би він помер разом з усіма, а католицька церква вивезла його з села, і він лишився живий, хай тепер про нього дбає.

На свята вихованцям школи надсилала вітання сама королева. Звичайно ранкова молитва відбувалася в навчальних класах, але цього дня їх повели до кафедрального собору. Хлопчики цілували засклений у рамку клаптик від сукні королеви, потім єпископ урочисто читав послання монархині:

— «Діти мої! Материнське серце вашої королеви…»

Останні слова королівських побажань поринали в звуках органа. Хор співав здравиці її величності.

Уявити собі королеву маленьким папуасам було важко. Вони бачили її на портретах і чули про неї розповіді вчителів, але це породжувало в них лише невиразні здогади. Королева — майже як бог, жінка, яка найголовніша за всіх. Але чому найголовніша за всіх — жінка? З раннього дитинства, тільки-но папуаський хлопчик починає усвідомлювати навколишній світ, він уже твердо знає, що жодна жінка, крім матері, не може пройти повз нього без шанобливого привітання. Він — мужчина, майбутній воїн, а жінка — просто жінка. Вона має робити своє жіноче діло.

Однак таємниче слово «королева», голоси хору й музика органа навіювали трепет. Зачаровані хлопчики ревно молилися.

Дитяче горе швидко забувається. Линув час, і все недовге минуле, пов'язане з рідним селом, поступово ставало схожим на далекий сон. Дедалі рідше згадувалось, дедалі рідше викликало в душі щемливу тугу. Діти напівдиких племен з кожним роком усе більше перетворювались у ревних католиків з напрямом думок і запитами побожних європейців. Тільки кучеряве жорстке волосся, риси обличчя та колір шкіри свідчили про їхню належність до Нової Гвінеї.

Життя в школі було не таке вже похмуре, особливо на уроках єпископа. Його превелебність панотець Пінаар, невисокий, опецькуватий, з великим м'ясистим ротом і ріденьким рудим волоссям, викладав Біблію. Його ніхто не боявся. Коли на уроці хтось пустував, панотець Пінаар, завжди сонний і нібито до всього байдужий, оживав. Ляснувши по столу лінійкою, він раптом здивовано і радісно вигукував:

— Що я бачу!

Можна було подумати, начебто його перевелебність побачив нове сотворіння світу.

Якщо пустував Якобус, а на уроках єпископа це траплялося найчастіше, панотець Пінаар від захвату навіть схоплювався з місця. Плутаючись у довгій сутані й розмахуючи короткими товстими руками, він починав розповідати, як одного разу… Всіляких «одного разу» у його превелюбності було сила-силенна. Як колись, будучи школярем, він комусь насипав у чорнильницю карбіду (спершу він пояснив, що таке карбід). Або як він підклав у сумку вчительки гадюку.

— Мадемуазель Андрієнна знепритомніла, — стрясався під невтримного реготу панотець Пінаар. — Гадючку я носив за пазухою, я вирвав у неї отруйні зуби, ха-ха, ух-ху-ху…

Обливаючись потом, він знеможено падав на стілець.