Дорогами Маклая

Мені сказали, що це охоронці, вони приставлені до мене як до депутата. За інструкцією, вони корилися мені, але з багатьма застереженнями. Всі застереження підкріплювались аргументом «з метою особистої безпеки». Ронні Втручався буквально в усе: з ким я розмовляю, про що, чим цікавлюсь. «Пане депутат, мені здається, ви порушуєте інструкцію, з метою вашої безпеки я змушений перервати цю розмову». Його ввічливість була розрахована на дурнів, я не відчував у ній нічого, крім тупого презирства.

Для виступів мені дали дванадцять тем, точніше, тема булл одна, але з різними варіаціями. Залежно від того, в якій місцевості я виступав. Яку де проголошувати промову, визначав Ронні. Мітинги теж улаштовувала поліція. Моє завдання зводилося до того, щоб піднятися на трибуну й читати. Слухати мене ніхто не хотів, людей на мітинги зганяли силоміць.

Взагалі слухати промови папуаси дуже люблять. На святах навіть змагаються, хто краще виголосить промову. Пам'ятаєте, я розповідав про нашого старосту Бонай-Боно? Він міг говорити годинами. Про що завгодно, часто зміст промови можна було передати двома фразами, але всі з цікавістю слухали. Папуасам подобається, коли людина говорить не затинаючись і, говорячи про серйозне, всіх уміє веселити. Тоді її із задоволенням слухають. А я стояв на трибуні, читав і плутався в словах. Ніякої папуаської писемності ще немає, не розроблено ні синтаксис, ні фонетику, але тексти всіх моїх промов були написані мовами папуасів. Слова ніби папуаські, а побудова фраз і транскрипція слів голландські, тому я і плутавсь. І мене ніхто до пуття не розумів. Звичайно, я міг постаратись якось зацікавити публіку. Треба було триматися вільніше й говорити без папірця. Ронні боявся, щоб я не сказав зайвого. Він кілька разів переривав виступи через те, що я переставав читати й починав говорити від себе. Його тупість переходила всякі межі. Він завжди стояв біля трибуни і по другому примірнику промови стежив за текстом. Я не можу сказати, що він був боягузливий, просто така людина, для якої все життя визначалося двома категоріями: «належить» і «не належить». Рідкісний тип поліцейського флегматика.

Дає наша робота якусь користь чи ні, його не хвилювало. Він мав вражаючу здатність пропускати всі мої протести повз вуха. Коли я вибухав, він дивився на мене зовсім незворушно. Потім спокійно казав: «Пане депутат, будь ласка, вам пора на трибуну». Чи щось на цей зразок. Сказати «будь ласка» він ніколи не забував. Я ненавидів його до судоми, до спазм, ладен був навіть убити. Іншим способом спекатися його було неможливо. Я хотів написати у Холландію, розповісти, в якому я становищі. Але це можна було зробити тільки через Ронні.

Розв'язка настала несподівано.

Того дня Якобус виступав в одній з приміських церков Факфака. Коли після виступу він виходив на вулицю, до його ніг, скрикнувши, впала стара жінка, на стегнах якої була пов'язка з мішковини.

— Тельгуме, синку…

Мабуть, вона впізнала його по племінному знаку на правій щоці. Той знак вона випалила маленькому Тельгуму своєю рукою.

Поліцейські, які йшли за Якобусом, кинулись уперед, щоб відтрутити жінку. Але він устиг підхопити її і міцно обняти. Він почув давно забуте рідне ім'я. Так могла назвати його тільки мати[58].

Приголомшений, Якобус притискав до себе матір, яка ридала від щастя, його розгублений погляд блукав по напівголій чорній юрбі, що обступила їх.

З лайкою і погрозами поліцейські розганяли юрбу, та щільне живе кільце ніби закам'яніло. На Якобуса дивилися десятки насторожених, допитливих очей. Очі мовчали, вони не могли говорити, але він, здавалося, чув їхній крик: «Ти син цієї жінки!»

Вони жаліли матір і зневажали сина. Він раптом згадав, як байдуже вони роздивлялися його в церкві.

Ведучи за собою стареньку, він ледве пробився до машини. Білий шофер послужливо відчинив дверцята. Потім тицьнув пальцем у жінку:

— Цю куди?

Насилу звівши подих, Якобус сказав:

— Вона моя мати!

Підбігли поліцейські, ошелешені і злі. Ронні, звертаючись до Якобусової матері, спитав крізь зуби:

— Ви можете довести, що пан депутат справді ваш син?

Старенька злякано позадкувала. Вона не розуміла, що в неї питав цей білий, але, мабуть, відчувала душею.

— Тельгуме, Тельгуме…

— Пана депутата звуть Якобусом, його батьки померли…

Якобуса охопило шаленство.

Все сталося блискавично. Змахнувши руками, Ронні гепнувся на землю. Наступної миті від різкого удару в потилицю Якобус знепритомнів. Потім відчув на зап'ястях своїх рук щось холодне. Почулося клацання.

Наручники!

У Холландії Якобуса судили за спробу вбити поліцейського. Перед судом до нього в камеру прийшов панотець Пінаар. Єпископ дуже постарів за ці чотири роки і тепер, здавалося, доживав останні дні. Певно, йому було щиро жаль Якобуса. Надто багато покладав він на нього надій, пишався ним і, мабуть, усе-таки любив. Нехай у його прихильності до Якобуса була користь, заздалегідь обміркований розрахунок виховати потрібну церкві й колоніальним властям людину, але це тривало чотирнадцять років. Надто довго вони були разом, щоб ставитись один до одного байдуже.