Дорогами Маклая

— Дитино моя, — сумовито сказав панотець Пінаар, — тебе можуть стратити.

— Я знаю, ваша превелебносте, поліція добивається смертної кари.

Єпископ зітхнув.

— Поліція має великий вплив.

— Що ж, виходить, мене буде страчено. — Якобус говорив з офіційною ввічливістю, але весело. Йому хотілося здаватись безтурботним.

Ще годину тому, походжаючи по задушливому склепу камери, він згадував єпископа і в його грудях закипали гнів і жадоба помсти. А тепер поява панотця Пінаара його втішила, він ніби забув, що цей прелат винен у всіх його нещастях більше, ніж будь-хто інший. У пам'яті несподівано спливло тільки те добре, чим полоняв його єпископ іще не так давно. Адже було й добре. Був випадок, коли Якобус захворів у школі на скарлатину і єпископ цілу ніч просидів біля його ліжка, як сиділа б мати. Були листи в Голландію, сповнені душевного тепла і батьківської ласки. Були мимовільні сльози старого, який зустрів свого вихованця після чотирирічної розлуки…

Якобус засмутився, що не може запропонувати старому стілець. У запліснявілій бетонній камері не було навіть звичайних тюремних нар. — В'язень спав на оберемку прілої трави.

Панотець Пінаар сказав, що він розмовляв з генерал-губернатором. Доктор Платеєл обіцяв випустити Якобуса на поруки церкви, якщо він публічно заявить про своє каяття і далі виступатиме перед папуасами.

Якобус іронічно посміхнувся.

— Знову підніматись на трибуну в цій пов'язці на стегнах? Чи мені дадуть нову? — Коли поліцейські били його, він був весь закривавлений. На матер'яній пов'язці на стегнах лишилися сліди крові.

У єпископа здригнулись губи.

— Так, мій хлопчику, тобі треба вдягнутись, я подбаю.

— Ні, ваша превелебносте, дякую. Я буду вам вдячний, якщо мені дозволять ще раз побачити матір. Більше нічого не треба. — Хвилинна благодушність вмить пропала. Якобуса знову душив гнів. І кривда, і та ще хлоп'яча жалість до самого себе, і безутішний, шалений смуток. — Я ненавиджу вашу церкву! — зненацька крикнув він, не володіючи собою.

Приголомшений, панотець Пінаар не зміг зронити й слова. Згорбившись, він вийшов з камери, і, здавалося, страждання було навіть на його старечій спині.

Напевне, стратою Якобусові тільки погрожували. Або його все-таки врятувало прохання єпископа.

Засудили до десяти років концтабору. Відбувати строк Якобус мав у Бовен Дігулі, в тому самому Бовен Дігулі, в'язні якого співали:

Подивіться на нас,
Всі були ми колись людьми,
Тепер ми болотяні черви,
В Дігулі живими гниємо.

Спочатку карантин. Якобуса загнали в напівзатоплене темне підземелля і там заштовхнули до вузенької залізобетонної клітки: три суцільні стінки й заґратовані двері з віконцем, куди подавали страву. Він міг тільки стояти. Вода в клітці сягала колін. Іноді вона піднімалася вище — підземелля було викопане під руслом річки.

Годували через день. Чашка юшки з молотих бананових шкуринок. Пити не давали. Пригорщами зачерпував ту воду, що була під ногами. Там плавало стільки гидоти!

З короткими перервами протримали в цій клітці два місяці. Потім перевели нагору, в барак. Він ніколи не забуде, як вони відчиняли двері. Останній тиждень з клітки його не випускали. Замок на дверях заіржавів, його довелося зрубувати зубилом. Наглядачі довго не могли з ним упоратися. Проморочившись із замком близько години, вони, мов скажені пси, накинулися з молотками на Якобуса. З підземелля його виволокли з проломленим черепом і перебитими ребрами.

Знесилений, побитий, виснажений до краю, він не міг ходити, але його гнали на трясовину й там примушували копати ями. Не тільки його. У цьому проклятому таборі таких було тисячі. Дехто з них перебував тут ще відтоді, як Голландія панувала над усією Індонезією. В'язні з Яви, Суматри, Калімантану, Молуккських островів…

Звичайною лопатою викопати яму в болоті неможливо, її одразу затягує. Та наглядачі примушували копати знову й знову. Коли яму затягувало, в'язня били. Багатьох поглинала трясовина, сотні вмирали від голоду, виснаження і катувань. Тих, хто вже не міг копати, примушували перетягувати з місця на місце каміння. Якщо в'язні збиралися гуртом і починали про щось говорити, їх без попередження розганяли автоматними чергами. Того, хто насмілювався сказати слово всупереч, кидали спеціально натренованим собакам.

Одного з наглядачів звали Віллі Беккер. Щонеділі він влаштовував для розваги «циркові вистави»: неграмотних в'язнів, які не мали ніякого уявлення про електрику, посилав лагодити дроти високовольтної лінії.

Вирватися звідси живим, здавалось, немислимо. Та сталося незбагненне. Якобус утік. У бараках Бовен Дігуле діяла підпільна молодіжна організація «Операсі пемуда Іріан» («Операції іріанської молоді»). Її центр містився в Соронзі, але більшість керівників було заарештовано. Двоє з них потрапили в цей табір. Там вони створили групу визволення. Одного разу Якобусові передали записку, надряпану чимось гострим на банановому листку:

«Товаришу, друже, брате!