Дорогами Маклая

Людське ім'я, яке нічого не означає, може бути тільки у чоловіка. Проте його не можна придумати чи дати хлопчикові довільно, як дали мені в місіонерській школі. Для папуаса ім'я рівнозначне життю, щось дуже дороге. Його можна подарувати або відняти у ворога, можна й купити. Чим більше у чоловіка імен, тим він багатший. Від батька ім'я у спадок переходить до старшого сина. Але у сина вже є своє ім'я, двох імен йому не треба, тому батьківське ім'я він може дати своєму сину, комусь подарувати чи продати. Багато міжплемінних воєн ведеться через чоловічі імена. Вбиваючи ворога, воїн намагається поранити його так, щоб устигнути узнати його ім'я. Воїна, у якого багато імен ворогів, вважають героєм племені.

У прибережних районах Західного Іріану цей звичай поступово починає зникати. Але більша частина нашого острова — важкодоступні гори. Там культ чоловічого імені ще дуже живучий.

Я пам'ятаю причину й іншої війни.

Житель нашого села Янгор одружився з дівчиною Ліну з села Омур-Мана. Ліну двічі народжувала і обидва рази двійню. Перших і других дітей батьки вбили. Так велить звичай. Як правило, народжується одна дитина, і папуаси вважають це нормальним, а двійня — рідкість, тому вона викликає забобонний страх. Чаклуни кажуть тоді, що в черево матері вселився злий дух. Один з близнюків — його дитя. Який саме, визначити ніхто не може, і близнюків убивають. Зразу обох, щоб не помилитись.

На жінку, яка народила одну двійню, не звертають уваги. Злий дух був у ній, але під час пологів вийшов. Якщо ж вона народжує дві двійні підряд, це вже означає, що злий дух живе в ній постійно, його треба вигнати, а то йому сподобається і він стане селитись в інших жінках. І тоді вони всі обернуться на змій.

Два-три дні жінку не чіпають, дають їй після пологів трохи зміцніти. Потім до неї приходить сільський чаклун. Каменем, схожим на зубило, він свердлить у животі жінки дірку, через яку злий дух нібито вийде назовні. Чаклун виганяє його заклинаннями.

Ніяка жінка таку операцію, звісно, не витримає. Але спротивитися їй вона не може. Щоб урятувати інших жінок села, чоловік повинен примусити дружину скоритися, бо злий дух уразить і самого чоловіка.

Для папуаса така загроза дуже страшна. Однак любов Янгора, мабуть, була сильніша за страх. Він поклав собі урятувати дружину. Спершу вони втекли в джунглі, потім знайшли притулок у батьків Ліну в селі Омур-Мана. Ліну гам не народжувала, тому вважалося, що для мешканців Омур-Мана вона цілком безпечна, злий дух уселився в неї у нас, — виходить, це був наш дух, і загрожувати він міг тільки жінкам нашого села.

Коли наші люди довідалися, де ховаються втікачі, в Омур-Мана вирушила делегація з вимогою видати Ліну. Проте односельці Омур-Мана не погодились, Янгор став їхнім воїном. І все знову скінчилося війною.

Я розповідаю про це, щоб ви зрозуміли, в якій обстановці доводилося нам створювати партизанський загін.

Була й інша складність. Більшість папуасів, хоч і зазнали на собі сили вогнепальної зброї, все одно ставляться до неї зневажливо. Нападаючи на голландські пости, ми захоплювали гвинтівки, автомати, іноді навіть кулемети, але мої люди віддавали перевагу спису й стрілі. Папуаські воїни з дитинства звикають воювати відкрито, де-небудь на галявині. Їм здається, що сидіти під час бою в окопі чи ховатися за деревами — боягузтво. У постріл на далеку відстань вони просто не вірять. Адже польоту кулі не видно.

Зневага й водночас сліпий жах. Я бачив, як наші бійці, вперше вистріливши з гвинтівки, вибалушували від страху очі, кидали ту зброю і швидше хапалися за списа. Лякав не звук пострілу, а поштовх у плече.

Це все в крові. Звички й уявлення століть. Воїи знає, що куля вбиває, але вона надто маленька, її польоту не видно і він її зневажає, а поштовх у плече викликає жах. Лякає не те, що несе смерть, а те, чого він не розуміє і ніяк йому не поясниш. У прикладі гвинтівки злий дух, це він б'є в плече. З часом стріляти навчилися всі, але побороти жах перед зворотною силою пострілу мало кому вдавалося.

Між іншим, це один з прикладів того, як важко людині зробити стрибок з кам'яного віку у вік нинішній. З дитиною щодо цього немає ніяких проблем. Голова в неї ще нічим не забита, і поступово їй усе можна розтлумачити. А якщо те саме говорити дорослому, він тільки безтямно лупає очима. У нього немає навіть елементарних зачатків сучасних знань, а думати і по-своєму якось пояснювати все, що його оточує, він давно навчився. Трава, приміром, росте тому, що ночами її витягують із землі слуги доброго духа Деві. І спробуйте переконати його, що це не так!