Дорогами Маклая

Зрештою вибір впав на Якобуса. Він підходив з усіх поглядів, але йому бракувало світського лоску й відповідної освіти. Для майбутнього прем'єра закінчити університет просто необхідно. Уряд метрополії дав вказівку по-і лити його на навчання в Гаагу. Проте розкривати перед ним усі карти було передчасно. Проголосити незалежність Західного Іріану голландці збиралися в невизначеному майбутньому. У довготривалій боротьбі Голландії за владу над індонезійською Новою Гвінеєю це був запасний хід, козирна карта, прихована на вирішальну мить. Усе поки що трималося в суворій таємниці. Яка їм готується роль, ні Якобус, ні решта чотирнадцять чоловік з пожежного «кабінету міністрів» навіть гадки не мали. Якобус дізнався про все це набагато пізніше, в концтаборі.

Причину, чому Якобуса вирішили послати вчитися до Гаагського університету, панотець Пінаар пояснив як нагороду за успішне закінчення місіонерської школи. За його словами, це й був той приємний сюрприз, який він нібито давно збирався піднести своєму улюбленцеві. Пінаар сказав, що гаяти час на сільську практику Якобусові нема сенсу. В майбутньому йому однаково доведеться працювати в місті, і найімовірніше в самій Холландії.

Закінчити університет Якобус не встиг.

У вересні 1960 року, коли в індонезійській Новій Гвінеї почалася партизанська війна, голландський парламент спішно прийняв закон «Про часткову зміну управління Західним Іріаном». Мова йшла про часткове виконання плану про надання Західному Іріану «незалежності». Здійснити цей план повністю голландці не були готові. Усвідомлюючи хисткість свого становища, вони розуміли, що однією впертістю Західний Іріан не втримати. Та вони не думали, що події розвиватимуться так стрімко. Погрози Індонезії, як виявилося, були далеко не пусті. Від слів індонезійський уряд перейшов до діла. В джунглях Західного Іріану раптом з'явилися цілі партизанські армії.

У Холландії поспіхом почали створювати так звану «Раду Нової Гвінеї». Її рекламували як «дорадчий орган» при генерал-губернаторі. У цей «орган» входило 28 чоловік папуасів та європейців, дванадцять з яких призначав генерал-губернатор. Решту треба було обрати.

Ніяких виборів у Західному Іріані ніколи не було. Папуаси не розуміли навіть, що це таке. Поліція і солдати зганяли їх на виборчі дільниці, потім кожного підводили до стола виборчої комісії і пропонували пошепки назвати ім'я «свого» кандидата. Папуас, звичайно, ніякого кандидата не знав. Європейці, які сиділи за столом, підказували йому потрібне ім'я і фіксували: проголосував за такого-то.

Вибори відбулись у лютому 1961 року. Якобус повернувся в Холландію через місяць. Його викликали раніше, але він запізнився. До «ради» його одначе обрали. Заочно.

Майже всі наші розмови з Якобусом я записував на магнітофонну плівку, боявся, щоб чогось не пропустити.

Пригадую, був чудовий амбоїнський вечір. Перевернутий серп місяця, зорепад, солонуватий вітерець. Ми сиділи біля моря. Якобус розповідав далі:

— Мені було шкода залишати університет, але в Гаазі мене затримало не це. Я не уявляв себе в ролі державного діяча. Відправив молебень, щоб господь допоміг мені розібратися в політиці. Потім накинувся на газети, раніше я їх ніколи не читав. Тепер я купував їх щодня. Мені здавалося для політика головне — читати газети, байдуже які.

Мені стало страшенно прикро, коли з'ясувалося, що моя шалена підготовка була зовсім не потрібна. У Холландії, тільки-но я прилетів, мені вручили папку готових промов і наказали виступати з ними в тих районах, де активно діяли партизани. Панотець Пінаар тоді сказав мені: «Сину мій, твої одноплемінники забули страх перед богом. Вони переховують бандитів, які називають себе партизанами, дають їм харч і навіть служать у них провідниками, коли ці бандити нападають на білих людей. Не шкодуючи сил, закликай їх до покори, нагадуй про караючий меч. Ти папуас, твої уста напоумлять заблуканих».

Його превелебність і досі розмовляв зі мною, як з маленьким сином джунглів. Йому було важко усвідомити, що я вже дорослий і чотири роки вчився в європейському університеті.

Я наївно думав, що мені належить виконати важливу самостійну місію. Насправді я був для них дресированим какаду. Їм потрібна була тільки моя папуаська фізіономія. Вони так старалися, що переконали мене вирядитися по-місцевому — почепити пов'язку на стегна. Біля західно-іріанських міст багато малайських сіл, у звичному вбранні мене могли вважати за малайця. Чиновникам з канцелярії генерал-губернатора здавалося, що тоді мої виступи перед папуасами не мали б успіху. Вони хотіли, щоб у мені зразу всі бачили папуаса.

Ми їздили в броньованому автомобілі. Крім озброєного шофера, в поїздках мене супроводжували двоє перевдягнених поліцейських, Френк Стаут і Ронні Найкер. Ронні був старшим. У Західний Іріан він приїхав з Амстердама. Він і там служив у поліції. У Холландії Ронні сподівався дістати офіцерський чин. Він був років на сім старший за мене, довгий і дуже флегматичний.