Дорогами Маклая

— Апа кабар? (Що нового?) — привіталися ми з чоловіками села Араль по-малайському.

Вони не відповіли. Мовчали, пильно роздивлялись мене й Анді. Але обличчя їхні при цьому не виказували ніякої цікавості. Зовні вони були геть байдужі.

Минула хвилина, друга… Папуаси мовчали. Відверто кажучи, мені стало трохи не по собі. Що там в голові у цих людей?

Розмальовані червоною і білою глиною торси, кабанячі ікла або круглі кістяні палички в носових перегородках. З одного до кінчика носа пришито ґудзик. Ротангові браслети вище ліктів і на ногах, намисто з відполірованих собачих зубів, черепашок, кольорових камінчиків. У кожного в руках бамбуковий спис.

Навіть тепер, пригадуючи ту першу зустріч у джунглях Західного Іріану, я притлумлюю мимовільний холод. Надто застрашливий вигляд мали чоловіки села Араль. А їхня тривала мовчанка була просто нестерпна, хоч Анді й попередив мене, що одразу вступати в розмову з незнайомими людьми у папуасів вважається непристойним. Чоловік повинен мати витримку і спершу добре роздивитися, хто перед ним.

Не пригадую, про що я думав у ті прикрі хвилини, але тепер, заново переживаючи їх, дуже ясно уявляю собі першу появу Маклая на березі затоки Астролябія. Так чи інакше, але я був певен, що зі мною нічого страшного не станеться. До того ж поряд був Анді, який володів місцевою мовою. А в Маклая не було ні перекладача, ні хоч якоїсь певної надії на особисту безпеку. Адже в той час по всій Океанії про папуасів ходили найжахливіші чутки. Кровожерливі канібали, жорстокі дикуни… Він ішов до них, знаючи тільки це.

Звичайно, перемогла мудрість — лежачого не б'ють. Та які потрібні були нерви, щоб в оточенні цих людей лягти на циновку й заснути?

… Нарешті з гурту вийшов високий літній чоловік — видно з усього, начальство: його голову прикрашали прихоплені бісерною пов'язкою гострі козячі роги й закріплена на тій же пов'язці давно застаріла австралійська колоніальна монета, що хтозна-як попала в індонезійську частину Нової Гвінеї. Староста села.

— Кабар байк! (Новини добрі!) — відповів він на наше привітання майже грізно. — Я — Нагурдан.

Анді ледь схилив голову:

— Ми слухаємо тебе, Нагурдане.

— Нагурдан слухає тебе і його. Говори.

Наш старий уже напевне сказав, чого ми сюди завітали, але Анді все пояснив Нагурданові ще раз. Він пояснив, що цей білий чоловік (мова йшла про мене) — байк оран, хороший чоловік. Він прийшов здалеку, бо любить Маклая і хоче побачити, яку хатину збудували для нього люди села Араль. Усі знають, що в селі Араль хатина Маклая — найкраща. Іншої такої хатини ніде немає. Нагурдан це теж ніає, бо він староста села Араль — великий староста.

Папуас слухав незворушно. Можна було подумати, що слова Анді не справили на нього ніякого враження. Потім пін таким самим майже грізним тоном сказав:

— Марі кесана! Ходімо туди (тобто в село)!

Усім гуртом ми рушили в село. Нагурдан ішов між мною і Анді.

— Спитай його, що він знає про Маклая, — сказав я Анді.

— Маклай Улан-вітуан бобар оран рус (Маклай головна людина із зірки Місяць).

— А що таке «рус»?

— Рус, Араль — манас (Русь, Араль — однаково).

— Отже, Русія — село?

— Нант (так).

— Воно десь тут недалеко?

Папуас заперечливо похитав головою, показуючи списом угору.

— Русія матагарі, Улан-вітуан (Русія високо, на зірці Місяць).

Анді сказав, що я теж оран рус.

Різко зупинившись, Нагурдан спершу був глянув на мене з величезним подивом, та незабаром замість подиву в його погляді спалахнула насмішка.

— Ада аван, нанті турун худжан, — сказав він, кивком голови показуючи на ясне, без жодної хмаринки небо. — Он темні хмари, зараз піде дощ.

Мовляв, бреши, та не забріхуйся.

— Нагурдан не вірить? — Анді вдав, що образивсь. — Але я сказав правду, мій друг справді оран рус.

— Не говори дурниць, він білий.

— Маклай теж був білий.

— Ні, зірка Місяць жовта, чоловік з Місяця жовтий.

При цьому Нагурдан поблажливо мені усміхнувся. Всі хотіли б стати оран русами, але Місяць високо, залізти на нього і знову спуститися на Землю може тільки Маклай, тому що він — Маклай!

Ми були присоромлені, але Нагурдан виявив великодушність — вдав, що сприйняв усе за жарт.

— Можливо, Маклай уже помер? — запитав я після паузи. — До папуасів він приходив дуже давно. Так довго людина не живе.

— Наєте. Оран Улан-вітуан наєте намата. Наді тагїн. (Ні, чоловік із зірки Місяць не вмирає. Він прийде).

— Коли?

— Потім, з часом. — Подумавши, папуас додав: — Його чекати треба, він прийде.

Після подальших розпитувань Нагурдан став розповідати про те, як колись на землю спустився злий дух. Він скрізь розкидав отруту, і все, чим харчувалися люди, загинуло. Люди вмирали з голоду, а були й такі, що їли одне одного. Це зовсім погано — їсти одне одного, зовсім недобре. Маклай з Місяця все бачив, бо Місяць високо і звідти все видно. Маклаєві було шкода людей. Він прийшов до них і сказав: «їжте курей і курячі яйця».

— Хіба раніше люди їх не їли?

— Ні, люди не знали, що можна їсти курей.

— А що вони їли до того, як на землю спустився злий дух?

Нагурдан спохмурнів. Він не знав, що тоді їли люди, але признатися в цьому не хотів.