Дорогами Маклая

Коли я через Анді переказав Нагурданові легенду про Великого Воїна та його чарівні речі, папуас згідливо закивав головою. Так, справді, усе найкраще карго забрали білі, вони вчинили несправедливо. Але той, хто каже, що Головний Добрий Дух усе змінить, нічого не знає. Такими справами Головний Добрий Дух не опікується. У нього немає для цього часу, він ледве встигає наглядати за всіма іншими добрими духами.

Про людей подбає Маклай. Він прийде і все буде добре. Всі одержать багато гарних дорогих речей і багато смачної їжі.

Пояснюючи, як і що буде, Нагурдан раптом на півслові замовк. Потім сказав, насупившись:

— Раату оран — оран. Білі люди — люди…

Грізний староста згадав, мабуть, що я білий, і поквапився вибачитись, проте мені здалося, що у його вибаченні тільки данина дипломатичній ввічливості. Майже весь папуаський фольклор стверджує, що з білою шкірою на світ з'являються тільки всілякі перевертні, іноді нешкідливі, але частіше злі. Тому легендарний Маклай, видно, і перетворився в жовтого. У папуасів, певних у правдивості своїх міфів, така людина не може бути білою.

Проте сперечатися з Нагурданом я, звісно, не став. Мені хотілося з'ясувати, чому він усе-таки вважає Маклая невмирущим. Сам учений лишив з цього приводу щоденний запис, датований серпнем 1877 року:

«Я мав звичку годині о шостій вечора вирушати до своїх сусідів у село Бонгу. Сьогодні я вирядився, знаючи, що побачу там також мешканців Білі-Білі й Богаті, які мали туди прибути. Діставшись до села, я зайшов до буамрамри, де відбувалася голосна жвава розмова, яка урвалася при моїй появі. Певно, тубільці говорили про мене або про щось таке, що їм хотілося приховати від мене. Призахідне сонце червонуватим промінням освітлювало всередині буамрамру і обличчя жителів Бонгу, Горенду, Білі-Білі й Богаті. Ціле зборище. Я сів. Усі мовчали. Цілком очевидно, що я перешкодив їхній нараді. Нарешті мій давній приятель Саул, якому я завжди довіряв більше за інших… підійшов до мене. Поклавши руку мені на плече (що було не простою фамільярністю, якої я не маю звичаю допускати в своїх стосунках з тубільцями, а скоріше проявом дружби й прохання), він спитав мене запобігливим тоном і зазираючи в очі: «Маклай, скажи, ти можеш померти? Бути мертвим, як люди Бонгу, Богаті, Білі-Білі?»

Запитання здивувало мене своєю несподіваністю і урочистим, хоча й прохальним тоном. Вираз облич присутніх свідчив, що не один тільки Саул запитує, а що всі чекають моєї відповіді. У мене майнуло в думці, що, мабуть, саме про це тубільці й розмовляли, коли я зайшов, і стало зрозуміло, чому моя поява урвала їхню розмову. На просте запитання треба було дати просту відповідь, але її слід спершу обміркувати. Тубільці знають, упевнені, що Маклай не скаже неправди; їхнє прислів'я «Баллал Маклай худі» (слово Маклая одне) має бути підтверджене й цього разу. Тому сказати «ні» — не можна, тим більше що, чого доброго, завтра чи за кілька днів яка-небудь випадковість може засвідчити тубільцям, що Маклай сказав неправду. Якщо я скажу «так», то сам значно похитну репутацію, яка особливо важлива для мене тепер, через кілька днів після заборони війни. Ці міркування промайнули набагато швидше, ніж я пишу ці рядки. Щоб мати час обдумати відповідь, я підвівся і пройшовся вздовж буамрамри, дивлячись угору, немов шукаючи чогось (власне, я шукав відповіді). Скісне проміння сонця освітлювало все, що було підвішено під дахом; з черепів риб і щелеп свиней мій погляд перебіг на колекцію різної зброї, прикріпленої нижче над барлогом; там були луки, стріли й кілька списів різної форми. Мій погляд спинився на одному з них, товстому й добре загостреному. Я знайшов мою відповідь. Знявши із стіни саме цей, важкий і гострий спис, що, влучно кинутий, міг завдати неминучої смерті, я ступив до Саула, який стояв посеред буамрамри й стежив за моїми рухами. Я подав йому списа, відійшов на кілька кроків і зупинився навпроти нього. Я зняв капелюх, широкі криси якого затуляли моє обличчя; я хотів, щоб тубільці могли з виразу мого обличчя бачити, — що Маклай не жартує і не моргне, хоч би що сталось. Я сказав тоді: «Поглянь, чи може Маклай умерти». Вражений Саул хоч і зрозумів зміст моєї фрази, та навіть не підняв списи і перший заговорив: «Арен, арен!» (ні, ні!) Тим часом дехто з присутніх кинувся до мене, ніби бажаючи заступити мене своїм тілом від списа Саула. Простоявши ще якийсь час перед Саулом в очікуванні й назвавши його миніть жартівливим тоном «бабою», я сів між тубільцями, які заговорили всі водночас. Відповідь задовольнила їх, бо після цього випадку ніхто не питав мене, чи можу я вмерти».