Дорогами Маклая

З цієї причини кордони Російської держави завжди були не тільки оборонними рубежами, а й начебто другою Великою Китайською стіною, що оберігала російський народ і підвладних йому інородців від «лихого» впливу невгодних російським царям прикладів. З тією ж метою було введено жорстку систему посвідок на проживання, аби кожен громадянин повсякчас перебував під державним контролем і наглядом осіб, призначених відповідати за несхибність усталеного одноманіття в думках і настроях.

І ось за отаких порядків, які ведуть до огульного отупіння, животворна російська думка, всупереч усім насиллям і пануючій моральній темряві, усе-таки проростає і всьому світові на диво дає прекрасні плоди.

Коли заходить мова про російську науку й культуру, людей, які мало знають Росію і звикли дивитися на неї, як на одну з найдеспотичніших держав, безправний народ якої нібито не може дати нічого путнього, вражає в російській думці її незмінний гуманізм. А вона, страдниця, пройшовши через усі випробування, пробившись крізь терни, не може нести в собі зло. Страждання оздоблюють натури холодні, з користолюбною душею і розумом, або немічним, або надто однобоким; а російська людина за своїм характером пристрасна і чуйна, а якщо буває зла і припускається буйних жорстоких вчинків, то тільки в отупінні або в безвихідному відчаї. Коли ж розум її ясний і вона бачить витоки зла, в стражданнях своїх ніколи не оздоблюється і думки її скеровані не на помсту, оспівану й піднесену до святості в європейській літературі, а тільки на викорінення зла всіма шляхами й засобами, може, навіть і з допомогою того ж зла. При цьому вона легко може пожертвувати собою задля блага інших, часто невідомих їй, а то й зовсім чужих.

Суто російській натурі чужі не люди чужі, їй чужий егоїзм.

Ось витоки гуманності російської думки. Не міг Михайло Ломоносов, який довгі роки жив на черствому хлібі й квасі і досяг статку у важкій праці, не думати про конкретну плідну користь науки для тисяч убогих і скривджених. Не могли Олександр Пушкін і Михайло Лермонтов не співчувати гордим кавказцям, бо самі зазнали мук приниження. Крім Росії, ми небагато знаємо прикладів, де наука і культура, особливо позначені талантом твори літератури, були б такі єдині у своїх прагненнях…»

* * *

Читач розуміє, звичайно, що там, на острові Комодо, я не міг розповісти своїм індонезійським друзям про Маклая так докладно, як тут, у книжці, але все-таки розповів багато і, здається, переконав навіть недовірливого лейтенанта Рахмаді. Зніяковілий, він дивився тепер на мене з винуватою покірливістю.

— Вибачте, туане Саша…

Присоромлений сидів і мій Анді. Він вивчав російську мову, читав російські книжки і досі не знав, який талісман носить у своїй нагрудній кишені.

Лагідна добросердість не полишала тільки капітана Сувандо.

— Я гадав, — мовив він, — Маклай був як наш Діпонегоро[12]. У сорок п'ятому році[13] в Сурабаї робітники тютюнової фабрики назвали свій загін батальйоном Маклая, але, мені здається, нікому й на думку не спадало, що він може бути з Росії. Для пас він завжди був індонезієць. Я пам'ятаю, мій батько розповідав легенду. Буцімто голландці заслали Маклая на вулкан Лаву, хотіли, щоб він там загинув. Та Маклай умів заговорити будь-яку стихію. Вогняна вулканічна лава обходила його хатину стороною або застигала, не дійшовши до неї. А потім на тому місці побудували місто Саранган. Воно невеличке, та на Яві одне з найкрасивіших. Вулкан жодного разу його не зруйнував, хоча прокидається часто й лава проходить близько під міста. У легенді Маклай — яванець, син селянина. Про нього багато легенд, але я не чув, щоб хтось назвав його чужоземцем, та ще росіянином. Росія так далеко!

Я усміхнувся. Згадалась моя перша зустріч з Індонезією.

В Індійському океані, якраз на підході до північно-східних берегів Яви, один матрос на нашому кораблі під час сильного шторму дістав тяжку травму. Він дуже страждав від хитавиці, і його треба було негайно відпровадити на берег, щоб там зробити операцію. Якщо можна — в госпіталі.

По радіо ми домовилися з індонезійськими властями, що з Джакарти вони пришлють по нашого матроса санітарну машину на мис Мерак. До нас він був найближче, і до нього ми могли підійти на шлюпці.

Наш мотобот зустрічала юрба цікавих. Мабуть, усе селище, чоловік двісті. Уже всі знали, хто ми і чого сюди прибули.

Коли ступаєш на територію чужої країни, поліція довго й прискіпливо перевіряє документи. У нас їх ніхто не спитав. Насилу проштовхавшись крізь натовп, поліцейський почав з вибачення:

— Даруйте, будь ласка, машина з Джакарти прибути не встигла, години дві ще треба чекати. О, будь ласка, не хвилюйтеся, про хворого ми подбаємо! У нашій мечеті чисто й не так жарко, постіль там уже приготували.

— У мечеті?.. — здивувавсь я.

— Атож. Вам це не подобається?

— Ні, чому ж, але…

Якось у Сенегалі я хотів подивитися мусульманський храм. Заходжу, бачу — люди моляться. Начебто всі поринули в молитву, і до мене нікому немає діла. Але молитва обірвалася.