Дорогами Маклая

— Американці втягли. — І, згадавши щось, знову заусміхався. — Після війни мені довелося працювати з ними в Німеччині. У Гамбурзі ми займалися з ними репараціями, ділили між союзниками військово-морські трофеї. З американського боку моїм колегою був капітан 2-го рангу Коллінз, кажуть, стопроцентний американець: долар йому і бог і цар. Одного разу приїхав до нас із Нью-Йорка лейтенантик, Коллінзу в помічники. Ну, Коллінз і зрадів: Стіве, подай те, Стіве, подай це. Той устигав тільки козирять: «Єсть, мій кавторанг! Єсть мій кавторанг!» Потім чую: «Сер, зробіть ласку…» — Коллінз до того ж Стіва. Другого дня питаю Коллінза: що, мовляв, вашого Стіва на посаді підвищили? «О містер Колоднікоф, ви знаєте, хто купив у нашої армії ті два німецькі танкери? Лейтенант О'Коннор! Мій Стів коштує три мільйони доларів!..» Так ось, уявіть собі, цей трьохмільйонний Стів О'Коннор і втягнув мене у всю цю арифметику. — Сава Христофорович показав рукою на стіл. — Нещодавно в Нью-Йорку вийшла його книжка «Дослідники Океанії». Видавництво нашої Академії наук надіслало її мені реферувати. Дивлюся на фотографію автора — начебто знайоме обличчя. Це й був якраз той самий Стів О'Коннор, тепер уже доктор історії. — Посадивши на перенісся окуляри в чорній роговій оправі, Сава Христофорович узяв зі столу аркуш з машинописним текстом. — Послухайте, що він тут понавигадував. Витяг з розділу про Миклухо-Маклая: «Росія з її ведмежим невіглаством, помноженим на дику азіатчину, була нездатна ні оцінити хоч якоюсь мірою його високу гуманність, ні зрозуміти суть його ідей та цілей. За винятком Географічного товариства, більш-менш освіченого, але замкненого в своїй імперській шкаралупі, до того ж копійчано злиденного, ніхто в Росії не вважав за потрібне допомогти йому. Коли він плив на корветі «Витязь» до берегів незнаної Нової Гвінеї, щоб, ризикуючи життям, знайти там відповіді на важливі наукові питання, російське військово-морське відомство не посоромилося виставити йому рахунок за гнилі флотські сухарі…» — Швиргонувши аркуш з цитатою О'Коннора, Сава Христофорович важко підвівся з-за столу, схвильовано заходив по вузенькій між шафами смужці кабінету. — Далі зовсім хвацько: Росія, мовляв, як держава не вклала в експедиції Миклухо-Маклая майже ніяких коштів, і тому-то прилучати його праці до здобутків своєї науки її право навряд чи незаперечне. Як це вам подобається? Тільки дебет-кредит, ганяєте? Е, ні, бухгалтерія по-американському, але не заради арифметики. Вдумайтеся: «Та сам факт підданства чи громадянства ще не дає досить підстав зачисляти успіхи будь-якого вченого до здобутків науки цієї держави, або країни, хоча, як стверджують марксисти, країна і держава — два різні поняття. Ми, одначе, різниці тут не бачимо…» Виходить, арифметика арифметикою, а мета інша. Відірвати Маклая від царської Росії і таким чином відмовити Росії в праві на його спадщину взагалі. Адже різниці між державою і країною О'Коннор не бачить. А коли так, то науковий антирасизм був створений не Росією, і всі небілі народи, які вважають Росію батьківщиною антирасизму, глибоко помиляються[15]. От я і вирішив з'ясувати, який матеріальний внесок Росії в наукову діяльність Миклухо-Маклая хоча б лише по одній лінії — через російський флот.

— І що ж з'ясувалося?

— А те, наприклад, що тільки на його першу новогвінейську експедицію російське військово-морське відомство витратило, за моїми підрахунками, близько восьмисот тисяч карбованців.

— Як то? — мимоволі вигукнув я вражений. — Про таку величезну на ті часи суму (річне утримання двох з половиною тисяч середніх урядовців) мені не траплялося ніяких згадок. Навпаки, скрізь підкреслюється, що свою першу мандрівку до берегів Нової Гвінеї Миклухо-Маклай здійснив головним чином на власні кошти. Географічне товариство видало йому зовсім невелику допомогу — 1200 карбованців. І це підтверджує тодішній віце-голова Товариства П. П. Семенов-Тян-Шанський: «Наприкінці 1869 року, — писав він в «Історії піввікової діяльності Імператорського Російського географічного товариства», — М. М. Миклухо-Маклай задумав подорож на Нову Гвінею та острови Тихого океану й звернувся до Товариства з проханням узяти опіку над його мандрівкою, яку він здійснює на власні кошти, і особливо просив дати йому можливість дістатися на російських військових суднах до зовсім маловідомого берега Нової Гвінеї, звідки він і хотів розпочати свої дослідження… Рада погодилась… і призначила Маклаєві допомогу 1200 карбованців, а на порушене товариством клопотання в травні місяці 1870 р. надійшов височайший дозвіл прийняти М. М. Миклухо-Маклая на корвет «Витязь», командирові якого Назимову наказ доставити Маклая на берег Нової Гвінеї передав особисто найясніший голова Товариства».