Дорогами Маклая

Князь зажадав з'ясувати, хто ця потаємна особа, і, якщо це можливо, негайно припровадити ону до нього. Адмірал, чиї знання в корабельній артилерії обмежувалися небагатьма уроками відставного катерининського каноніра, давно підшукував собі досвідченішого навчителя. Ніяково було князеві, який вважався одним з найосвіченіших людей Росії, бути при своїх морських погонах невігласом у морській справі.

Потаємну особу невдовзі приставили. Вуха її були притиснуті стрічкою, бо відстовбурчені вони стали б заманливою мішенню, по якій раз у раз били б ребром долоні, що князь, обізнаний у цьому ділі, одразу відзначив. Звернув він увагу й на своєрідність мови прибулого, який, називаючи себе, замість чіткого «ваша ясновельможність» ледве вимовив: «в-ваша яс-сно-в-вель-можність». На зріст він був, як подумки прикинув князь, усього два аршини з двома вершками (приблизно 1,51 метра), проте кремезний, рум'янощокий. Блакитні російські очі, погордливо безстрашні, виказували вдачу, що не випадково спонукала цього зухвальця прибрати собі за друге ім'я англійське «Excelsior» («Вищий»).

До відвертих зухвальців, та ще не позбавлених іскри божої, князь благоволив. Сам вважав себе за такого.

— Ти… ви знаєте англійську мову? — запитав удавано суворо.

— Так, мій адмірале, — жваво відповів прибулий, якось незвично вимовляючи англійські слова й анітрохи не затиняючись. — Я володію також німецькою і французькою, але надаю перевагу старогрецькій і латині, хоча італійська й іспанська мені також не чужі. Втім, я народився першого квітня — тож навряд чи з мене вийде щось путнє.

Таке несподіване закінчення зовсім полонило князя.

— Ну, проходь, сідай, — дозволив найсвітліший, кивнувши на крісло біля себе.

Так у дім усемогутнього Меншикова вперше ввійшов Іван Олексійович Шестаков — дванадцятирічний вихованець Морського кадетського корпусу, який всупереч установлених правил на другому році навчання став гардемарином.

Він був другим сином близького друга адмірала Михайла Петровича Лазарева — Олексія Антиповича Шестакова, який у 1813 році в морській битві під Данцігом дістав тяжке поранення і змушений був вийти у відставку, дослужившись тільки до капітан-лейтенанта, і жив у своєму смоленському сільці Смілове на 300 карбованців річної пенсії та жалування виборного повітового судді. Кріпаків не мав, бо його батько, Антип Єгорович, ревний шанувальник Вольтера і Руссо, всім людям Смілова дав волю, щоб людино-володінням честь свою не ганьбити.

Майбутній адмірал Шестаков до десяти років виховувався дома під наглядом домашніх учителів та батька, який наполегливо готував сина до морської кар'єри, всупереч, здавалося, здоровому глузду, оскільки в жодне офіцерське училище невиправно недорікуватого й на посміховисько всім неймовірно капловухого та ще й дуже короткозорого отрока прийняти не могли. Батько, одначе, скособочений і кульгавий внаслідок поранення, але великий життєлюб, сповнений віри в щасливу синову зорю, переконував хлопця, що фізичні вади не можуть бути приводом для капітулянтства морального. Гордий дух у поєднанні з глибокими і всебічними знаннями неодмінно переможуть. Але при цьому треба пам'ятати: щоб полегшити собі шлях до заповітного, не стелись барвінком перед нетямами й таланти свої скрізь і всюди надмір не виказуй, бо люди талановиті — рідкість, а світом правлять здебільшого невігласи та імениті ханжі, які через убогість розуму осягнути таланту не можуть, і тому для них він підозрілий, а отже, як їм здається, небезпечний.

Перевагу свою над дурнями царя небесного ревно показувати треба лишень у тому, що свято шанують і чому поклоняються охоронці підвалин свого ладу.

Тоді, при набожному сатрапі Миколі І, це означало знати назубок Біблію, християнські євангелії і царські укази про перебудову Росії на військовий лад.

У родині Шестакових, «зараженій» вольтер'янством, релігія у великій шані не була, але на час вступу до Морського кадетського корпусу Ваня Горюн, як потім називав його адмірал Лазарєв, читав напам'ять із Біблії цілі глави. І царські укази знав добре. Це й відіграло вирішальну роль, коли ухвалювали допускати чи не допускати його до вступних екзаменів. За юного Шестакова, «неповноцінного фізично, але старанного у вивченні закону божого», клопотав сам митрополит, який був співголовою приймальної комісії.