Доторк

— У школі й універі в мене не було проблем з тим, щоб закінчувати те, що я починав. У ті дні скульптура давала мені щастя. Я тішився не від нагород і визнання, а від самої роботи. Справжня радість настає тоді, коли ти так присвячуєш себе скульптурі, що процес створення тебе повністю поглинає.

Праґер кивав.

Зазвичай Барні соромився говорити про свої почуття, але його досі не відпустило те збудження від ранкової роботи.

— Навіть та сумна мить, коли робиш крок назад і бачиш, що скульптура готова й завершена, і тоді більше нічого з нею робити, — це ніби знати, що твої діти готові покинути тебе й піти у світ, — це природний людський жаль, породжений любов’ю. Але, Господи, коли не можеш завершити щось, чому ти себе присвятив, це жахіття. Замість щастя воно стає ніби кісткою в горлі. Не знаю, що зі мною сталося. Раніше в мене ніколи не було проблем із закінченням скульптур.

Макс кивнув.

— Я завжди тебе таким вважав. Той хлопець був такий самий. Він би тобі сподобався. І от що сталося: він прочитав про життя Ґоґена, і знаєш що? Одного дня кинув свою дружину, трьох дітей, полетів в Іспанію, щоб там писати.

— І що сталося? Він закінчив роман?

Праґер стенув плечима.

— Хотів би і я знати, чим там усе закінчилося, але відтоді нічого не чув про нього. Можливо, коли позбувся всіх обов’язків і повинностей, то нарешті зміг творити. А може, і ні. Хтозна, чи реально це на щось впливає.

Вони сповільнилися біля кованих залізних воріт із чудернацьким футуристичним написом «ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ І РОЗВИТКУ КОМПАНІЇ “НЕШНАЛ МОТОРЗ”» синім пластиком на срібному біля в’їзду. Барні кивнув охоронцеві, який, побачивши стикер «Відділ моделювання» на лобовому склі, махнув їм: мовляв, проїжджайте. Барні повільно об’їхав кільцеву розв’язку й зупинився, щоб Праґер вийшов перед будівлею відділу досліджень, а тоді покотив до свого місця на паркінгу за будівлею відділу моделювання.

Він вимкнув запалювання й подивився на ту будівлю, що виглядала наче монструозне іглу із золотою банею з одного боку, що покривала виставковий зал (без вікон, щоб жодне стороннє око нічого не побачило) та інколи, коли він їхав до або з Центру, сліпила його відблисками сонця. Вхід у вестибюль й адміністративні підрозділи, навпаки, були повні скла й прозорого пластику, ніби щоб запевнити візитерів-директорів, політиків та екскурсійні групи, що «Нешнал моторз» ховати нічого.

Барні швидко перетнув вестибюль, скривившись на оранжеві з жовтим пластикові анатомічні крісла, розставлені на синьому килимі, та абсурдні уявні моделі машин, обрамлені й загадково завислі в повітрі. Ключовими — як і в моделюванні тіла — є сила й напір; закручені простерті лінії й натужні площини, що імітують строгий функціоналізм сорокових, заражений псевдофутуристичною химерністю. Очікуйте в майбутньому. Оригінальність не надто приваблює керівників моделювання своєю теперішністю, тож дизайнери й стилісти подають їм упізнавану минувшість. Це працює. І вони, напевно, мають рацію, сказав собі Барні, бо люди, що купують дорогі автомобілі, хочуть чогось старого й знайомого в обгортці нового й цікавого. А що може бути знайомішим, ніж футуризм Бака Роджерза[4]? Енергійні космічні ілюзії для приземлених мільйонів, для яких зворотний відлік, старт і гальмування відбуваються лише на швидкісних шосе.

Барні кивнув новій дівчині в приймальні, вражаючись, як відділ кадрів завжди знаходить ідеальну комбінацію миловидності й молодої сексуальності, яка одночасно збуджує й викликає почуття провини. Біляве волосся спалахнуло й гойднулося, коли вона обернулася, ніби в телерекламі. Знову ж союз протилежностей: безпека, надійність, стабільність, приправлені зухвалою насолодою. Жорсткий напір й усвідомлення провини, що ти перевищуєш швидкість і краще сповільнитися. «Обережно! Крутий узвіз», а тоді «Діти».

Нет Вінтерз перетнувся з ним біля охоронця, що перевіряв ідентифікаційні бейджі.

— Агов, Барні! Слухай, хотів запитати, що ж це я таке чув, ніби ти нічого не подаєш на виставку? Бляха, буде якось дивно, що торішній призер цього року нічого не покаже. Андерсон здивується.

— Якщо питатиме, скажи, що я віддаю компанії всю свою творчу енергію та натхнення й у мене нічого не залишається на власні творіння. Скажи, що я насамперед людина компанії, а тоді вже скульптор. Хай цінує.

— Та ну тебе. Ти ж несерйозно. Виглядатиме справді дивно.

— Не можу нічим допомогти, Нете. Не маю змоги працювати. Нічого не закінчив такого, що можна було б подати, а я ж не силуватиму себе, аби на виставці показати щось.

— Добре. Дуже поважаю тебе за таке, — відповів Вінтерз. — Серйозно. Мені б твою сміливість. Добре, забули про ту виставку. Я ще дещо хотів запитати в тебе особисто, бо знаю, що ти саме така людина, чесна. З мистецького погляду — як скульптор — що насправді думаєш про той молдинг на крилах? Як гадаєш, нормально? Ну, ти ж знаєш, як я ціную твою думку.