Доторк

— А це взагалі до чого?

Вона відвернулася.

— Не хочу про це говорити.

— Боже, я можу хоч раз вийти з цього дому зранку без сцен? Слухай, я не розумію, що на тебе найшло, і не маю часу на те, щоб розбиратися. За кілька хвилин він уже під’їде. Якщо я зробив щось не так, вибач.

Карен знехотя дозволила йому поцілувати її в щоку, і Барні кивнув.

— Дуже тобі дякую за таку поблажку, хоча цього мені навряд чи вистачить на весь цей довгий день.

***

Праґер під’їхав до тротуару саме в мить, коли Барні вийшов, і, судячи з його обличчя, Барні запідозрив, що в телевізорі той себе вже бачив.

— І як це — бути героєм?

— Ой, та сам знаєш, як ті телевізійники все перекрутять. — Проте було очевидно, що він не проти про це поговорити.

— Ти казав, що розповіси, що сталося.

— Справді хочеш почути? — Барні кивнув, і Праґера це, здається, вдовольнило. Він завжди любив балакати за кермом. — Ну, бляха, ледве обійшлося. Ніколи ще такого в мене не було.

— Вибач, поки ти ще не почав. Хотів дещо уточнити. Відколи це «Нешнал моторз» використовує радіоактивні матеріали?

— Це ізотопи. Їх використовують як мітки. М’яке гамма-проміння застосовують для різних цілей — від відстеження потоку фарби та її густини на поверхні до перевірки лиття на дефекти — це називають радіографією.

— Ніколи про це раніше не чув. Ну, давай далі.

— Так от, я показував одному з нових техніків радіолабораторію. Це така подвійна кімната — радіокамера й дві обкладені свинцем стіни, між якими ми працюємо за приладами. Ми ніби в бутерброді, від радіокамери нас відділяє одна стіна, а від виходу — друга, і вийти можна лише вгору по драбині.

— А як ви залазите в радіокамеру?

— Та ну, ми туди не ліземо. Ми працюємо з ізотопами за допомогою окремих маніпуляторів, як ми їх називаємо, — двох здоровенних стоматологічних дрилів із затискачами на кінцях. І от, заводжу я цього хлопця, і ми дивимося, як один із наших розумах-докторів дістає капсулу зі свинцевого контейнера. Капсула завдовжки лише два дюйми, між іншим, а всередині лежать три гранули іридію-192. Три радіоактивні горошини в алюмінієвому стручку, гарно й тісно спаковані в порошку алюмінію.

Той мужик мусив просто розрізати капсулу по чітко позначеній лінії, дістати гранули й запхати їх у спеціальний відділ у стіні з іншого боку — наш маленький «радіобанк», так ми його називаємо. Усе просто, правда? Отже, стоїмо ми поруч, дивимося, як він працює маніпуляторами в радіокамері. Нічого такого. Хлоп має дві руки, може ними туди дотягнутися; у голові він собі зважає, що відстань більша й що його нічого не обмежує. Я пояснюю новенькому, як треба різати. Так, ніби робиш кесарів розтин (а цього разу в нас трійня).

Ми дивимося, як він опускає високоточне дискове лезо, і, як я вже пояснював відповідальному за радіаційну безпеку, я на власні очі бачив, що ніж був точно на лінії. Без сумніву. Я б того малого не звинувачував. Мабуть, одна з гранул була бракована, і це винні в «Трейсер контрол» — то вони нам постачають ізотопи. Лезо врізається в капсулу, звідти висипаються алюмінієвий пил і три гранули, а тоді зненацька новачок кричить: «Дивіться на вимірювач Джордана!» І я кажу тобі: голка там до п’ятисот підскочила. Мужик за панеллю керування завмирає. «Що мені робити?!» — кричить. Я кажу йому, що тепер не час для повчань, беру керування на себе, швидко переводжу маніпулятори, щоб запхати гранули в сховище в стіні. Одну я поклав, дві лишилося, а тоді чую, як новенький знову кричить, повертаюся й бачу червоне аварійне світло, що горить на дозиметрі повітря. А це значить, що пил проникає крізь першу стіну прямо в наш рів.

— Господи Ісусе! — вигукнув Барні. — І що ти зробив?

— Кричу їм, щоб зайшли за стіну безпеки й врубили душі, а сам думаю, що маю ще кілька секунд, щоб заховати ті гранули. Не міг же я ті херні отак просто лишити. Але скажу тобі таке, Барні: дуже дивне відчуття, коли та радіоактивна штука проходить через стіну, а ти не можеш її ні побачити, ні відчути. Я сховав решту гранул, тоді вилетів по драбині й виліз з іншого боку, перескакував по п’ять-шість щаблів. Здер респіратор з обличчя, скинув робу, зайшов у душ за хлопцями в самій лише білизні й так узявся терти шкіру, як ніколи в житті, аж рубці полишалися. Я тільки й думав, що весь у радіоактивному пилу. Мужик! Ніколи в житті не забуду тої картини, коли голка скочила догори. Там, у лабораторії, все фонило! Але ти собі уяви: того мудака, відповідального з питань безпеки, турбувало лише те, щоб ми провели чистку й не повідомляли «Трейсер контрол». Знав би ти, як то мене схарило. Нє, я його не звинувачую в тому, що він хотів уникнути паніки. Блін, ми ж усе взяли під контроль, ніхто не дістав якоїсь великої дози. Але хотілося, щоб він насамперед за нас турбувався.

— А звідки ти знаєш, яку дозу дістав, якщо це неможливо побачити?