Дружина мандрівника в часі

Генрі: Ми на відкритті виставки Клер у Чиказькому культурному центрі. Вона безперервно працювала впродовж року, створюючи з дроту величезні, безтілесні скелети птахів, обгортаючи їх напівпрозорими смужками паперу, покриваючи їх шелаком, поки вони не починали відбивати світло. Тепер скульптури звисають із високої стелі та сидять на долівці. Деякі з них є рухомими, моторизованими: кілька махають крилами, а два півнячі скелети в кутку повільно задзьобують одне одного. Над входом височіє восьмифутовий голуб. Клер виснажена, проте в ейфорії. На ній проста чорна шовкова сукня, волосся високо зібране. Клер понаносили квітів; букет із білих троянд вона тримає в руках, а ще цілий сніп букетів, загорнутих у целофан, лежать поруч із гостьовою книгою. Велелюдно. Люди крутяться та обговорюють кожну частину композиції, задирають голову, щоби подивитися на птахів, які літають. Усі вітають Клер. У ранковому випуску «Тріб’юн» був хвалебний відгук. Тут усі наші друзі, з Мічиґану приїхала сім’я Клер. Усі вони оточили Клер: Філіп, Алісія, Марк із Шерон та дітьми, Нел, Ета. Шаріс їх фотографує, а вони усі всміхаються їй. Коли кілька тижнів по тому вона віддасть нам світлини, мене вразять темні кола під очима Клер, і те, наскільки худою вона видається.

Тримаю Альбу за руку, стоїмо з нею біля задньої стіни, подалі від натовпу. Альба нічого не бачить, адже всі вищі за неї, тож саджу її на плечі. Вона підскакує.

Родичі Клер розійшлися, а Лі Джейкобс, галерист, представляє її елегантному літньому подружжю. Альба промовляє:

— Я хочу маму.

— Альбо, мама зараз зайнята, — відповідаю.

Мене починає нудити. Нахиляюся, ставлю Альбу на підлогу. Вона протягує до мене руки.

— Ні. Я хочу маму.

Сиджу на підлозі, затиснувши голову колінами. Потрібно знайти місце, де мене ніхто не побачить. Альба тягне мене за вухо.

— Альбо, не треба, — промовляю. Піднімаю погляд. Крізь натовп до нас прямує мій батько. — Іди, — кажу Альбі. Злегка підштовхую її, — йди до дідуся.

Вона починає скиглити.

— Я не бачу дідуся. Я хочу маму.

Повзу в напрямку батька. Впираюсь у чиїсь ноги. Чую крик Альби: «Мамо!» — і зникаю.

Клер: Людей безліч. Усі підходять до мене, посміхаючись. Усміхаюсь у відповідь. Виставка чудова. Шоу чудове, це сталося, я змогла! Я така щаслива й така втомлена. Обличчя болить від посмішок. Тут усі, кого я знаю. Розмовляю з Селією, коли чую якийсь шум у задній частині галереї, відтак чую крик Альби: «Мамо!» Де Генрі? Намагаюсь пройти крізь натовп до Альби. Потім бачу її: вона на Річардових руках. Люди розступаються, щоби пропустити мене. Річард передає мені Альбу. Вона обіймає ногами мою талію, руками обхоплює шию й ховає личко в моє плече.

— Де татко? — м’яко запитую її.

— Зник, — відповідає Альба.

Натюрморт

Неділя, 11 липня 2004 року (Клер тридцять три, Генрі сорок один)

Клер: Генрі спить на долівці в кухні, увесь у синцях і запеченій крові. Не хочу чіпати чи розбудити його. Якийсь час сиджу поруч із ним на холодному лінолеумі. Зрештою встаю і готую каву. Коли кава починає литися у горнятко й гуща ледь побулькує, Генрі скиглить і прикриває очі руками. Очевидно, його побили. Одне око запухло. Здається, з носа йшла кров. Ран не бачу, лише яскраво-фіолетові синці розміром із кулак по всьому тілу. Він дуже худий; хребет і ребра аж випирають. Стирчать кістки тазу, щоки запали. Волосся відросло майже до плечей, проглядаються сиві пасма. На руках і ногах порізи, по всьому тілу укуси комах. Він дуже засмаглий і засмальцьований: нігті чорні, бруд в’ївся у складки шкіри. Пахне травою, кров’ю і сіллю. Поспостерігавши за ним і посидівши поруч якийсь час, вирішую розбудити його.

— Генрі, — тихо кличу його. — Прокидайся, тепер ти вдома… — Обережно голублю його лице, він розплющує одне око. Здається, він ще не зовсім прокинувся.

— Клер, — бурмоче. — Клер.

Зі здорового ока починають текти сльози, він здригається від ридань; притягую його до своїх колін. Плачу. Генрі скручується у мене на колінах, на долівці, і ми здригаємось разом, тісно притулившись і погойдуючись, погойдуючись, разом виплакуючи наше полегшення і наші страждання.

Четвер, 23 грудня 2004 року (Клер тридцять три, Генрі сорок один)

Клер: Завтра Святвечір. Генрі у Вотер-Тауер-Плейс, повів Альбу, щоби показати їй Санту в універмазі «Маршал Філдз», поки я завершую покупки. Тепер сиджу в кав’ярні у книгарні «Бодерз», п’ю каву зі збитими вершками за столиком біля вікна, що виходить на вулицю, і даю ногам відпочити поруч із купою переповнених пакунків, обіпертих на стілець. За вікном вигоряє день, крихітні білі вогники вимальовують кожне дерево. По Мічиґан-авеню поспішають за покупками люди, позаду чую приглушений дзвіночок Санти з Армії Спасіння. Повертаюсь до універмагу, шукаю очима Генрі та Альбу та раптом чую, як хтось мене кличе. Бачу Кендріка зі своєю дружиною Ненсі, Коліном і Надею, що прямують до мене.