Дружина мандрівника в часі

Щось у її тоні змушує мене напружитися. Відбувається щось, про що я не здогадуюсь, а Клер сподівається, що я про це знаю. Вона аж наспівує щось від радісного збудження. Розмірковую про відносні переваги простого зізнання у своєму невігластві в порівнянні тим, що й надалі прикидатимуся обізнаним. Вирішую поки пустити все на самоплив. Клер розстилає ковдру, яка пізніше стане нашою постіллю. Обережно сідаю, з радістю впізнавши її блідо-зелений колір. Клер розпаковує бутерброди, маленькі паперові стаканчики, столове срібло, крекери, крихітну чорну баночку ікри з супермаркету, шоколадно-м’ятне печиво «Гел скаут», полуниці, пляшку «Каберне» з вигадливою етикеткою, сир Брі, що трохи розтопився, і паперові тарілки.

— Клер. Вино! Ікра! — Я вражений, та чомусь не втішений. Вона простягає мені «Каберне» і коркотяг. — Е-е, гадаю, я про це згадував, але мені не можна пити. Настанова лікаря. — Клер здається пригніченою. — Але, певна річ, я можу їсти… І прикинутися, що п’ю. Тобто якщо це допоможе. — Не можу позбутися відчуття, що ми граємо «дочки-матері». — Не знав, що ти п’єш. Я про алкоголь. Тобто навряд чи бачив, щоб ти коли-небудь пила.

— Ну, мені це не дуже подобається, але, оскільки це така знаменна подія, я подумала, що було б непогано принести вина. Напевне, шампанське пасувало би краще, але в комірчині знайшла тільки це, тому й принесла його з собою.

Відкорковую вино й наливаю нам по паперовому стаканчику. Ми мовчки піднімаємо їх. Вдаю, що потягую своє. Клер підносить до рота, діловито ковтає вино й промовляє:

— Не таке вже й погане.

— Пляшка коштує двадцять доларів з чимось.

— Ого. Що ж, чудове вино.

— Клер. — Вона розгортає бутерброди з житнього хліба, які просто засипані огірками. — Не хочу здаватися тупим… Тобто очевидно, що у тебе день народження…

— Мій вісімнадцятий день народження, — погоджується вона.

— Ну, для початку, я дуже засмучений, що не маю для тебе подарунка… — Клер дивиться здивовано, тож розумію, що вгадав: я на правильному шляху. — Але ти знаєш, що я ніколи не знаю, коли прийду, і нічого не можу взяти з собою…

— Я все це знаю. Та хіба ти не пам’ятаєш, коли востаннє був тут, ми все обдумали; тому що сьогодні останній день зі списку, а також мій день народження. Ти не пам’ятаєш? — Клер пильно дивиться на мене, так, ніби сконцентрувавшись, зможе передати мені свої спогади.

— Ох. Я там ще не був. Тобто ця розмова все ще в моєму майбутньому. Цікаво, чому я тоді тобі цього не сказав? У мене й досі залишилося ще багато дат зі списку. Сьогодні справді останній день? Знаєш, ми зустрінемося у сучасному аж кілька років по тому. І відтоді зустрічатимемося.

— Але це так довго. Як для мене.

Настає незручна пауза. Дивно думати, що зараз двадцятип’ятирічний я у Чикаґо, займаюся своїми справами, абсолютно не знаючи про існування Клер, і тому не задумуюсь про власну присутність тут, у цій прекрасній мічиґанській долині чудового весняного дня, коли Клер виповнюється вісімнадцять. Пластиковими ножами намащуємо ікру на крекери «Рітз».

Якийсь час чутно лише хрумкіт шаленого поглинання канапок. Здається, розмова зайшла в глухий кут. І раптом мені вперше стає цікаво, чи повністю чесна зі мною зараз Клер, адже вона знає, що я не дружу із заявками, що починаються зі слів: «Я ніколи…», адже будь-якої миті не знаю свого минулого повністю, воно аж надто переплетене з моїм майбутнім. Переходимо до полуниць.

— Клер. — Вона невинно всміхається. — Про що саме ми домовились, коли бачилися востаннє? Що ми планували на твій день народження?

Вона знову зашарілася.

— Ну, це, — вона показує на пікнік.

— Ще щось? Я про те, це чудово…

— Ну. Так.

Слухаю дуже уважно, бо, здається, знаю, що саме вона скаже.

— Так?

Клер досить почервоніла, але їй вдається з гідністю сказати:

— Ми вирішили покохатися.

— А-а. — Насправді мене завжди цікавив сексуальний досвід Клер до 26 жовтня 1991 року, коли ми вперше зустрілись у моєму реальному часі. Незважаючи на деякі досить вражаючі провокації з боку Клер, я відмовлявся кохатися з нею і провів багато дивовижних годин, розмовляючи з нею про це і намагаючись ігнорувати болючу ерекцію. Але сьогодні Клер юридично, хоча, можливо, поки не емоційно, доросла. Звісно, я не можу постійно викривлювати її життя, адже вона й так мала дивне дитинство через мою присутність у ньому. Скільки ще дівчаток мають можність регулярно бачити свого потенційного чоловіка, котрий з’являється перед ними в чому мама народила? Клер спостерігає за мною, поки я це обдумую. Згадую перший раз, коли кохався з Клер, і мені цікаво, чи це вперше вона кохалася зі мною. Треба буде запитати її про це в моєму теперішньому. Тим часом Клер прибирає все у кошик для пікніка.

— І?

«Якого біса?»

— Так.

Клер збуджена й одночасно налякана.

— Генрі. Ти ж кохався зі мною багато разів…

— Багато, багато разів.

Їй важко продовжувати.