Дружина мандрівника в часі

Клер сидить на землі, притулившись до каменя. Вона нічого не каже, просто дивиться на мене, і в її погляді помітна злість. «Ой, — думаю. — Що ж я накоїв?» У неї зараз період Ґрейс Келлі, на ній блакитне шерстяне пальто і червона спідниця. Тремчу й шукаю коробку з одягом. Знаходжу її, надягаю чорні джинси, чорний светр, чорні вовняні шкарпетки, чорне пальто, чорні чоботи і чорні шкіряні пальчатки. Схоже, я ладнаюсь зніматися у фільмі Віма Вендерса. Сідаю поруч Клер.

— Привіт, Клер. Усе добре?

— Привіт, Генрі. Ось. — Вона простягає мені термос і два бутерброди.

— Дякую. Не дуже добре почуваюсь, тому трохи зачекаю. — Ставлю їжу на камінь. У термосі кава, я глибоко вдихаю. Від самого лише запаху почуваюсь краще. — Усе добре?

Вона не дивиться на мене. Придивляюсь до Клер і розумію, що вона плаче.

— Генрі. Ти міг би побити когось для мене?

— Що?

— Я хочу зробити декому дуже боляче, але я не досить доросла, і не вмію битися. Ти зробиш це для мене?

— Гей. Про що ти говориш? Хто? Чому?

Клер дивиться на коліна.

— Я не хочу про це говорити. Ти можеш повірити мені на слово, що він цілком цього заслуговує?

Мені здається, я знаю, що відбувається, здається, чув цю історію раніше.

Зітхаю, наближаюсь до Клер і обіймаю її. Вона схиляє голову мені на плече.

— Це стосується хлопця, з яким ти ходила на побачення, так?

— Так.

— Він козел, а тепер ти хочеш знищити його?

— Так.

— Клер, багато хлопців — придурки. Я теж був придурком.

Клер сміється.

— Можу посперечатися, ти не такий придурок, як Джейсон Еверлі.

— Він футболіст чи щось таке?

— Так.

— Клер, чому ти думаєш, що я зможу побити спортсмена, та ще й удвічі молодшого? Навіщо ти взагалі зустрічаєшся з такими?

Вона знизує плечима.

— У школі всі мене діставали, бо я ніколи не зустрічалася ні з ким. Тобто Рут, і Меґ, і Ненсі, і вже ходять чутки, що я лесбійка. Навіть мама питає, чому я ні з ким не зустрічаюся. Хлопці запрошують мене на побачення, а я відмовляю. Потім Беатріче Ділфорд, вона лесбійка, запитала мене, чи я теж така, а я відповіла, що ні. Вона сказала, що не здивована, просто всі про це кажуть. Тоді я подумала, ну, може, варто сходити на побачення з кількома хлопцями. А потім мене запросив Джейсон. Він начебто спортсмен, і він дуже привабливий, тож я знала, якщо піду з ним на побачення, то всі про це дізнаються і, можливо, замовкнуть.

— То це ти вперше ходила на побачення?

— Так. Ми пішли в італійський ресторан, там були Лаура з Майком і ще кілька однокласників, які ходять зі мною на уроки театру. Я запропонувала заплатити за себе, але він відмовився, сказав, що ніколи так не робить. І все було добре, я маю на увазі, ми розмовляли про школу й уроки, про футбол. Потім пішли в кіно на VII частину «П’ятниці, 13»; фільм насправді був дурний, якби ти його лише бачив.

— Я бачив.

— Справді? Невже? Не схоже, що ти таке дивишся.

— З тієї ж причини, що й ти: подруга хотіла подивитися.

— Ну, і хто це?

— Жінка на ім’я Алекс.

— Яка вона?

— Касир у банку з великими цицьками, любила, щоб її відшмагали. — Остання частина фрази мимоволі зривається з моїх уст, я усвідомлюю, що говорю з Клер-підлітком, а не з Клер-дружиною, і подумки вдаряю себе по лобі.

— Відшмагали? — Клер дивиться на мене, усміхається, брови підняті майже до волосся.

— Не бери в голову. То ви пішли в кіно…?

— Аа. Ну, потім він захотів поїхати в Треверс.

— А що таке Треверс?

— Це ферма на півночі. — Голос Клер стишується, я ледве її чую. — Це там, де всі… кохаються.

Я мовчу.

— Тому я сказала, що втомилася, і хочу додому, а він ошалів. — Клер замовкає, якийсь час ми сидимо, слухаючи птахів, шум літаків, вітер. Раптом Клер додає: — Він справді ошалів.

— Що сталося?

— Він не відвіз мене додому. Я не була впевнена, де саме ми були, десь на дванадцятому шосе, він просто їздив вулицями, Боже, я не знаю, де це. Він поїхав ґрунтовою дорогою, до маленького котеджу. Поруч є озеро, я його чула. У нього був ключ від цього котеджу.

Я починаю нервувати. Клер ніколи не говорила мені про це, просто розповідала, що була на жахливому побаченні з хлопцем на ім’я Джейсон, який був футболістом. Клер знову замовкла.

— Клер. Він тебе зґвалтував?

— Ні. Він сказав, що я не… досить гарна. Сказав… Ні, він не ґвалтував мене. Він просто зробив мені боляче. Він змусив мене… — Вона не може говорити. Я чекаю. Клер розстібає пальто, знімає його. Потім знімає сорочку, і я бачу, що її спина вкрита синцями. Вони темно-фіолетові на її білій шкірі. Клер повертається, бачу цигарковий опік на правій груді, на тому місці утворився огидний пухир. Якось я спитав, звідки в неї цей шрам, а вона не сказала. Я вб’ю цього хлопця. Покалічу його. Клер сидить переді мною, плечі опущені, шкіра взялася сиротами. Віддаю їй сорочку, вона одягається.

— Гаразд, — тихо кажу їй. — Де мені знайти цього хлопця?

— Я відвезу тебе, — відказує вона.