Дружина мандрівника в часі

— Зупинись тут, — каже Клер, вказуючи на місце трохи нижче від промежини Джейсона. Вона здирає з нього плавки. Клейкою стрічкою я обмотую його талію. Його шкіра вогка і холодна на дотик, дуже засмагла скрізь, окрім місць, які були під плавками «Спідо». Він дуже пітніє. Я обмотав його до плечей і зупинився, щоб він міг дихати. Ми робимо крок назад і милуємося нашою роботою. Тепер Джейсон, немов мумія у скотчі з добрячою ерекцією. Клер починає сміятися. Її сміх звучить зловісно і розходиться відлунням по лісі. Я пильно дивлюсь на неї. В її сміху є якесь знання і якась жорстокість, і мені здається, що цей момент є знаковим, це начебто межа між дитинством Клер і її перетворенням на жінку.

— Що далі? — запитую. Частина мене хоче перетворити його на котлету, інша частина не хоче бити того, хто приклеєний до дерева. Джейсон стає бурякового кольору. Це добряче контрастує із сірим скотчем.

— О, — каже Клер. — Знаєш, думаю, цього достатньо.

Відчуваю полегшення. Звісно, перепитую:

— Ти впевнена? Може, зробити ще щось? Порвати йому барабанні перетинки? Зламати носа? О ні, чекай, він уже раз зламав його сам. Ми могли би перерізати його Ахіллесове сухожилля. І найближчим часом він не зможе грати в футбол.

— Ні! — Джейсон напружується.

— Отже, проси вибачення, — кажу йому.

Джейсон вагається.

— Вибач.

— Це так зворушливо.

— Я знаю, — каже Клер. Вона порпається в сумочці й знаходить маркер. Підходить до Джейсона, наче він — небезпечна тварина в зоопарку, і починає писати на його обмотаних скотчем грудях. Закінчивши, відступає назад і закриває маркер. Вона написала звіт про їхнє побачення. Відтак кидає маркер назад у сумочку й каже: — Пішли.

— Але ж ми не можемо просто залишити його. У нього може статися черговий напад астми.

— Гм. Добре, знаю. Я кому-небудь подзвоню.

— Зачекай хвилинку, — просить Джейсон.

— Що? — питає Клер.

— Кому ти зателефонуєш? Подзвони Робові.

Клер сміється.

— Е-е-е… Я зателефоную всім знайомим дівчатам.

Підходжу до Джейсона і наставляю дуло пістолета йому під підборіддя.

— Якщо ти хоч комусь заїкнешся про моє існування, а я про це дізнаюся, то обов’язково повернуся і знищу тебе. Ти не зможеш ходити, говорити, жерти, чи трахатися, коли я це закінчу. Наскільки тобі відомо, Клер — мила дівчина, яка з якоїсь незрозумілої тобі причини не ходить на побачення. Второпав?

Джейсон дивиться на мене з ненавистю.

— Второпав.

— Ми повелися з тобою дуже поблажливо. Якщо ти знову завдаси клопоту Клер, ти пошкодуєш.

— Добре.

— Добре. — Кладу пістолет назад до кишені. — Це було весело.

— Слухай, чмо…

Ну, і якого біса? Ступаю крок назад і з усієї сили вдаряю його в пах. Джейсон кричить. Повертаюсь і дивлюсь на Клер, вона аж побіліла. Сльози біжать обличчям Джейсона. Цікаво, чи він знепритомніє.

— Ходімо, — кажу. Клер киває. Принишклі, ми повертаємося до машини. Чую, що Джейсон щось кричить. Ми забираємось у машину, Клер її заводить і розвертає. Авто ракетою мчить униз до дороги і виїжджає на вулицю.

Дивлюся, як вона керує автівкою. Починає накрапати дощ. На її вустах грає усмішка.

— Цього ти хотіла? — питаю.

— Так, — відповідає Клер. — Це було чудово. Дякую.

— Будь ласка. — У мене паморочиться в голові. — Думаю, я вже йду.

Клер повертає авто на бічну вуличку. Дощ уже тарабанить по машині, ми наче їдемо через автомийку.

— Поцілуй мене, — вимагає вона.

Я цілую і зникаю.

Понеділок, 28 вересня 1987 року (Клер шістнадцять)

Клер: В понеділок у школі на мене всі дивляться, але ніхто не говорить. Почуваюся, наче шпигунка Гаррієт, після того як однокласники знайшли її шпигунського записника. Пройтися коридором — це мовби перейти Червоне море. Коли йду на англійську, а це перший урок, усі замовкають. Сідаю поруч із Рут. Вона всміхається і, схоже, стурбована. Я також нічого не кажу, але потім під столом відчуваю її руку, гарячу і маленьку. Рут на мить бере мене за руку, а потім містер Партакі заходить у клас, і вона її забирає. Містер Партакі помічає, що в класі неприродна тиша. Він м’яко каже:

— Сподіваюсь, ви добре провели вихідні?

— О, так, — відповідає Сью Вонґ, і класом пробігає нервовий смішок.

Партакі спантеличений, зависає тривала пауза. Відтак він каже:

— Ну, добре, тоді берімося за «Біллі Бадда». У тисяча вісімсот п’ятдесят першому році Герман Мелвілл опублікував роман «Мобі Дік, або Білий Кит», який американська громадськість зустріла з величезною байдужістю…

Усе це пролітає повз мої вуха. Навіть незважаючи на бавовняну майку, мій светр торкається тіла, мов наждачним папером; до того ж болять ребра. Мої однокласники ледь добирають слова, обговорюючи «Біллі Бадда». Нарешті лунає дзвінок, і вони тікають. Я йду, не поспішаючи, Рут іде поруч зі мною.

— Усе гаразд? — запитує вона.

— Здебільшого.

— Я зробила, як ти сказала.

— О котрій годині?

— Десь о шостій. Я боялася, що його батьки прийдуть додому і знайдуть його. Вирізати його було важко. Скотч поздирав йому все волосся на грудях.

— Добре. Багато людей побачило його?

— Так, усі. Ну, всі дівчата. Наскільки мені відомо, хлопців не було.

Коридори практично порожні. Стою перед кабінетом французької мови.