Дух часу

Часом попадали до її рук часописи. Розжареними очима шукала його у списках ранених і поляглих; сумна радість заливала її серце бо страшно було би його там найти.

* * *

З весною все ненадійно змінилося. Неприятельська армія посунулася, як сіра, зимова хмара. Зацвіли блакитні «кашкети»[48], а з ними й добра вістка прийшла до неї й довго ожидане письмо. Однак скоро минула її радість.

На сердечні, довгі її письма, що слала одно за другим, розповідала про біль свого серця, про страчену й відзискану надію, і про свічку, що день і ніч горить... не мала ніякої відповіді.

Аж одної днини приходить до неї двох мужчин. Один знайомий з міської міліції, другий зовсім чужий.

— Чи ви називаєтесь Марта М.? — запитав незнайомий.

— Так, то я, — відповіла змішана.

— А ці письма ви писали? — запитав він знову, показуючи її власні листи.

Уся кров з серця бухнула їй до лиця.

— Так, то я писала, але як вони приходять до ваших рук?

— Я маю на се певне право, — і показав їй тайну відзнаку.

Кров, що бухала їй з серця до лиця, мов уся зледеніла й перестала кружляти.

— Я би просив о певні, маленькі поясненя, — тягнув дальше незнайомий.

— Поясненя? Які поясненя? — питала дрожачими устами.

— Тут є певні скороченя, а головне, що має значити майже в кожному письмі: «Свічка горить день і ніч» і три точки.

Дівчина стояла непорушно, як би не приймала ніяких вражінь, немовби все те, що чула, не відносилося до неї. Здавалося їй, будто би чула якийсь голос, а не розуміла слів.

Так тривало добру хвилю, нарешті поступилась насилу й отворила двері до своєї кімнати. Перед Мадонною блимаючим світлом блищала свічка.

Легка усмішка зависла на устах обох мужчин.

— Будьте спокійні, — сказав вкінці незнайомий, — все провірено, листи дійдуть до адресата.

* * *

Вона довго не могла прийти до себе, оперлася руками о стіну і зсунулася напівобомліла на землю. Все, що скривалось на дні її душі, витягнули люди на прилюдний вид, обкинули поблажливим усміхом легковажаня найдорожчий її скарб, найціннішу суть її існуваня.

Потягнуло холодом, зморозило й обтерло з пуху ніжності глибоко хоронені почуваня від холоду й буденності зовнішнього світу. Начеб якась груба рука зірвала ніжну цвітку й кинула на дорогу під ноги байдуже проходячих людей. І перли-сльози видобулись із глибини її нутра з такою силою болю, що виділось, що чого не діткнулась би, все знищила б і потягла у пропасть.

Та сила забирала з собою дівочі мрії про щастє, про світ, про житє. Лише свічка блимала слабим проміням надії...

НА ЦВИНТАРІ

Блискуче сонце вже до половини западало за вершки гір і купалось в червоній крові, що лилася хмарою на заході небосклону. Малі, білі, відірвані облаки пливли як лодки, по червонім океані, а потемнілі, зубчасті гори тягнулися, мов чорним шляхом єдиної долі людства і єго тяжких змагань з червоним жаром, яким майже цілий світ загорів.

Понад опари розлогих млак видніли наїжені дахи і комини невеликого підгірського місточка, над котрими мінились червоним блеском бляшані вежі божих домів.

Із густих опарів виступав чорним тінем широкий круг фантастично рисуючихся дерев, а під ними крились хрести і пам’ятники тих, що відійшли у край вічного спокою.

Із сторони ліса прийшли до них несподівані гості. Вони каплями крові значили свій шлях і уставлялись рівними рядами, як за життя ставали проти ворожої їм смерті, що передчасом завдала їм вічний сон, мир і тишину.

* * *

Керваво заходило і керваво вставало сонце.

Мрака поволі підносилася, а пронизана червоним блеском, зависала над могилами рожевим рефлексом, як мрії, надії й бажаня молодості.

Того дня мало відбутися велике свято в честь молодих войовників. Щоб почтити їх пам’ять, із рамени армії поставлено камінний пам’ятник. Дві могутні постаті держали сплетені лаврові вінки двох союзних армій.

В означеній годині розпочалась церемонія посвяченя пам’ятника. Все відбувалось по припису. По однім боці станула військовість, по другім цивільні власті, а решта вже як кому попало. Високий військовий достойник сухим, добірним тоном говорив про заслуги поляглих, не менше однак підносив заслуги живої армії, яка звеличала їх пам’ять. В кінці промови передав акт церемонії куратові, який зі своєї сторони закінчив також промовою. У промові курата більше було тепла, хоч і тут головно підкреслювалось те, що всі вони, що лягли головами, совісно сповнили свій суспільний обов’язок, і лиш зов’ялі цвіти на пам’ятнику, як би всупереч сим запевненям, сумними головами говорили про житя для самого житя.