Дух часу

Случайно добре угруповане присутніх вельми подобалося одному молодому поручникові до схопленя фотографіченим апаратом. Був то один з найбільших донжуанів із штабівців, і більше заслуг поклав він у здобувані жіночих сердець, ніж неприятельських позицій. Тому і всілякі ходили про него слухи. Слухи ті були дуже цікаві, й ціле місточко інтересувалося його залицянками до одної молодої мужатки жінки, що будто би свому мужеві приправляла роги. Так само ходили слухи, що одна панночка з доброго дому у нім без пам’яті залюбилася та нехотячи при кожній нагоді тим зраджувалась. Крім панночок з інтелігенції, поручник не погорджував і жіноцтвом з інших суспільних верств, що залюблену панночку дуже боліло та зовсім до него зразило. Скоро однак найшлася друга, проворнійша, яка нічим не зражалась. І знову люди заговорили. Заговорили про конечну женитьбу штабовця з проворною панночкою.

Тож, хоч настрій був загально поважний і сумний, обхід абсорбував загальну увагу, деякі пані зауважали, що поручник був як би не свій, будто би чимсь неосмілений. Се мусило кождого дивувати, хто знав його душу і зухвалість. Тяжко було припустити, щоби той тріумфатор мужеського пола спускав очі перед обсервуючим його жіноцтвом, а радше чи не був то мимовільний сором перед тими, яких житє проглинула жорстока судьба, а якого він аж до переситу вживав.

Тоті самі пані рівночасно обсервували також високу, в силі віку жіночу стать, з чорними, палаючими очима. То була мати панночки, з якою мав поручник женитись. Вона стояла з гордо піднесеною головою серед могил умерших, опираючись о землю сильною ногою. З-під її стопи видиралася зрошена росою травичка, стелився трилистий леїдик, видиралася дрібна стокроть. З широкими бедрами, високою грудю, стояла вона, мов вкопана в землю, бо ж вона єї сила, єї плодовитість, вічне відроджене, тріумфуюче житє над жертвами смерті. Вона — мати-родителька, вічна сила відродженя, що єї з поколіня в поколінє передає.

Обхід ішов точка за точкою після згори назначеної програми.

За найвищою військовою властею стояв молодий, гарний з вигляду хорунжий. Єго погляд переходив від пам’ятника на публіку, як би слідив за вражінєм, яке робив на ню пам’ятник. Найчастіше спочивав його погляд на молодій дівчині, що, як Фольведа, тулилася до рамен матері. З-під спущених повік споглядала несміло на одну з символічних постатей пам’ятника, що носила обриси єї лиця, лиш як би замінені на Валькірію. Молодий хорунжий — се творець пам’ятника, якому армія словами свого підпоручника, почуваючись до обов’язку, прилюдну зложила подяку.

Нараз почувся далеко-далеко, гейби з-під землі, звучний спів, що розливався у воздусі, що обгортав землицю прозорим морем ясного блакиту. Лиш одна пляма темної хмари зловіщо зависла над буковим лісом якогось безконечного болю, злоби чи нещастя. Далекий, приглушений спів щораз більше зближався і глибоким вздохом губився в чорній хмарі.

Ще одна точка святочного обходу: військова власть передає цивільній [пам’ятник] і просить про опіку над ним і гробами поляглих.

Вже зачали розходитись, коли при вході на цвинтарі появилась церковна процесія. Військовість, як на команду, вернула на свої місця і тим приневолила всіх інших лишитися, хоч між деякими з напливової людності панами видко було велике невдоволенє. По короткій молитві покропив пам’ятник старенький священик і з цілою своєю численною дружиною звернувся до могили померших. Пані, які були так розмістились, що плечима були обернені до могил, не лише мусили проступитись, але також і обернутись. Нелегко то якось їм приходило. Щось перекірного ними заволоділо, а деякі дали навіть наглядний тому невдоволеню доказ і не змінили своєї позиції. Зачалась властива нашому обрядові відправа.

Військовість, яка спочатку відносилась з офіціальним признанєм, зачала улягати сугестії неприхильних, яка так тяжко відбилася на нашім народі, який тепер припадає до могил жертв, убитих страшною язвою, що шаліла довкола та заподіяла єму тілько кривд, як ніякому народові світа. Бо, крім жертв крові, зазнав він тілько моральних мук, що на саму згадку кров ціпеніє в жилах.

— Господи, господи помилуй! —дрожав голос старого священика, а народна душа плакала над своїм тяжким горем. Плакала на клеветників, що жили його потом і кров’ю й задавали єму тілько муки й наруги, спричинили тілько нещастя, тілько сліз витиснули, безнадійної розпуки.

— Господи, господи помилуй! — гомоніло понад згарищами сіл, шрапнелями зорані поля, і тими бездомними, що десь в чужих краях при дорогах і дебрах повільно конали.

— Господи, господи помилуй! — потрясло облаками, а земля стоном відповідала: «Буду їм пером».

КАЛІКА

І

Не було в селі парубка над Лукина Максимишиного. Високий, стрункий, як берест над потоком, над котрим стояла вдовича хата єго матері.