Дух часу

Сиротище Лукин не знав, що свого збіжя вже звозити не буде. Війна, про котру він спершу, мало що думав, щораз ближче надходила. В полях не раз чути було, як земля від гуків дрожала. Та люди все ще думали, що то до них не дійде. Найбільше тривожило їх, що раз по раз усе інших до війська покликають. Розійшлась вістка, що й рекламованих будуть кликати. Маланка, як те учула, то аж за голову хопилась, але Лукин усе ще не давав віри, щоби так могло бути. Чи одно люди говорили, та через те ще не конче так має бути, як вони говорять.

* * *

Аж одної днини, що лиш запряг коні до воза і хотів їхати в поле, дає війт знати, щоби ішов до міста ставитися.

— Що се? — запитала Маланка, що якраз була на обійстю.

— Покликають до війська.

Маланка закрила лице руками й гірко заплакала.

— Не бійся, я рекламований, нічого з того не буде, лиш треба йти, нічого не поможе.

Лукина відібрали, й за дві неділі мусив відходити. Спершу виділось ему, як би нічого не сталося, але таки зараз якби все догори дном обернулося. Все стало якесь чуже, не своє. Дивився на свою хату, але вона не була вже тота сама хата, і жінка вже як би не була єго жінкою, ні діти — дітьми. Вибіжить дитина з хати, вхопить за поли, а він як би єї не знає. А то ще жінка плаче, роздирає серце.

Тиждень мав бути ще дома. Кождий день, кожда ніч зближала до страшного реченця, не мож було проволічи, відтягнути. Дні й ночі скоро по собі чергувались. Лишилось уже лиш два дні, але то вже було єму байдуже, міг і зараз іти, і все одно, коли вже мусиш.

Минуло й цих два дні.

Тої днини, коли мав відходити, він як би занімів. Сів на пень під колешнею і впер очі в город. Червоний, великий мак розцвітав у городі, а між ним дрібнійший хитав білявими голівками. Той мак приковував усю єго увагу, будто би нічого, крім єго цвіту, не було на світі. Червоний, великий мак з чорними осередками, і другий, з білявими головками мак.

Аж нараз усе обернулось.

«Ні, ні! — говорило щось в єго нутрі, й він модно затиснув кулаки. — Яким правом можуть люди відірвати мене від своєї землі, своєї хати, рідні!»

І знов якийсь страшний бунт підніс єго груди, опали руки, похилилась голова, й він заплакав, як мала дитина.

Так само щось важко коло него захлипало. Була то Маланка. Вона присіла за ним на ріщу під хатою, але він не знав, коли вона прийшла і коли за ним присіла. Він оглянувся.

— Чого ти! — сказав як би у злості, встав, і пішов до стайні та пігнав товар до води.

А ще й не пора було, але пігнав, щоби лиш дома не бути, не бачити жінки, дітей, не бачити червоного маку, який нараз опротивів ему.

Коли прийшла пора відходити з хати, він глянув по образах, повів очима по обійстю, подивився на недокінчену стодолу. Маланка забрала діти і йшла за ним плачучи, як за мерцем. Лиш що душа мерця вже на правді, за тіло він уже не дбає, а тут видюча смерть, видючий похорон.

Коли впослідне притиснув до серця омліваючу з плачу Маланку, діти заголосили в один голос.

Скоро, скоро зачали поганяти, як товар до стайні. Одних запихали досередини, других нагору. Метушня, крик, плач — все те змішалось і клекотіло, як у пеклі. Лукин хотів ще раз узріти жінку і діти, але не міг до краю діпхатися. Аж нараз засвистало й потягнуло, гейби шнуром у безвісти…

Маланка виділа, що вдовицею вернула до хати. Сіла на призьбу і здіймила руки. Якби не діти, що плакали їсти, була би не борзо спам’яталася.

В три неділі дістала від Лукина картку. Він питався про єї здоровля та поводжене, та й казав, що вчать єго муштри та й хто з ним є з єго села. Прийшло ще друге письмо. В нім просив, щоби прислали єму якийсь крейцар, бо він з тим, що має, не виходить.

Зачали говорити, що жінки за тих, що пішли до війська, будуть брати гроші, але чого іншого діждалися.

Стріли, що довкола давались чути й морозили людські серця, замовкли. Деякі гадали, що вже по війні, аж нараз скричали люди: «Військо, військо!»

Та не лише військо, але й коні вели гармати, та змучене, збіджене, як би саджею присипане. А голодне, хрань господи боже.

Просили хліба. Люди виносили, що могли, але того всего не було що й показувати.

Деякі надіялись, що зі своїми побачаться, але всілякого народа було, а наших не було. Казали, що наші на француза пішли.

Через три дні і три ночі сунулись, як хмари. Маланка через цілий той час очі свої видивила, чи не узрить де Лукина, не спала, не їла, Що-будь кинула дітям, а все, що могла, виносила з хати жовнярам.

Рознеслась чутка, що неприятеля лише що не видно.

— Завтра, завтра він уже буде!

Люди позавмирали зі страху.

* * *

Але минає одна, друга, третя днина, якось тихо. Уже почали забувати, аж нараз як зчиниться крик: «Ворог, ворог іде…» Одні зачали втікати, де їх очі несли, другі втікали, хоч жаль їм було працю лишати, треті зовсім як би без пам’яті, не знали, що з собою робити. А ворог, як вода, плив. Цілий рік займив. Про наше військо й чути не стало.

* * *

Усюди один неприятель. І все як би у якусь бездонну бульдоку запало. Нізвідки вістки, ні чутки, ні ніякого порятунку. Ніхто не знає, що буде. А тепер біда край придушила, а здобутки газдівські неприятель все забирає.