Дух часу

Перед радою повітовою, де мали відбуватися вибори, було так глітно, що годі було перепхатися, а голови людські подавалися, гейби хвилі в ставу, гойдані вітром. Далі трохи порідше стояли люде купами і вели всілякі розмови.

Яким зачув знакомий голос, що доходив здалека. Голос то підносився, то знижався, часом гудів, гейби хтось говорив у порожню бочку, то притихав і слова плили тихо, спокійно, як шепіт води мілкого потоку. Яким оглянувся. Се був панотців панич. Він переходив.від купи до купи людей, просив і заклинав, аби пошанували самі себе, аби показали, що вони люде, газди, русини, аби не давалися на підмову, не зводилися обіцянками, не запродували своїх голосів.

— Тримайтеся, братя! — говорив він палко. — Ваша доля у ваших руках, від вас залежить доля Русі.

Голос єго перервався. Він палкими очима споглядав на купи народу і читав з їх лиць силу свого слова.

Яким не міг винести того погляду і спустив униз очі. Заморочений гуком голосів і новими вражінями, черв’як сильно завертівся десь під самим серцем і викликав протяжний довгий біль. Погляд молодого чоловіка мішав єго і прибивав до місця, а коли він знов підніс очі і споглянув навкруг себе, намість панича., побачив лице секвестратора. Секвестратор був умучений, як косар в полуднє, а піт горохом ллявся єму з чола. Він перепхався через купи людей, отерся майже о Якима і пішов далі. Яким оглянувся і побачив високу піку й чако жандарма. Секвестратор щось єму шептав на ухо. Жандарм подивився на всі боки. Нарешті їх погляди оперлися о кількох людей, відки Яки мові здавалося, що чує голос панича Никольця.

Іван ішов з двома людьми і голосно говорив.

— Тьфу! до чорта, — сказав високий чоловік. — Оден сюди, другий туди! Лоточать, що аж голова тріскає! Чоловік вже врешті не знає, що робити!

— Та на те є розум, — каже Іван, — аби чоловік знав, що робити.

— Розум розумом, але в такій крутні і розум не поможе. Говорять: свій, свій, а кажуть вибирати пана!

— Та-бо ви не розумієте, о що тут іде! Тут не йде о те, чи він пан, чи мужик, але о те, що ківковецький пан — поляк, а зі Львова — русин.

— А що нам з того за користь?

— Які ви дивні! Подумайте самі: як ви процесуетеся та й не можете самі на термін стати, то кому ви даєте «пленіпотенцію?» Тому, з ким процесуетеся, чи тому, хто вас боронить? А з ким ми найбільше напроцесувалися, як не з польськими панами? Де поділися наші ліси і пасовиська? Право мужицьке усюди пропадає, бо він темний, непросвічений. Лиш одні попи та пани русини ще за нами вступаються! Скажім же тепер, — говорив Іван далі, — скажи сам, чоловіче: якби ти мав за собою право, чи треба би тобі свідків підкуплювати?

Якимові кров ударила до лиця.. Маленький, звитий вчетверо папірчик засичав, а виразні круглі нумера засвітили, як очі гадюки…

* * *

Розпочалися вибори. Майже при самих дверях ради повітової стояв панич. Никольцьо й кождому виборцеві, що переходив коло него, додавав смілості і відваги. Якима хтось сильно потрутив. Се був той самий жандарм, що говорив із секвестратором.

— Арештую вас в ім’я права! — сказав він до панича, випростувавшися, як свічка.

— Кого? Мене? За що? — запитав змішаним голосом Никольцьо. Єго бліде лице ще більше поблідло, а очі блиснули гнівом.

— Ви? Мене? За що? — крикнув він знов з усієї сили. — За те, що я говорю людям те, що вони самі повинні знати? Чому не арештуєте тих, що їх на зле зводять, грішми під-плачують?!

А як єго вже брали, він відвернувся і ще раз сказав:

— Люде, тримайтеся!

Єго голос звучав дивно, і при ободрюючих словах чути було другий звук:

— Усе, усе пропало!

Межи людьми зробився переполох. Якимові немовби ножем потягнуло по тілі. Він остовпів. Єму здавалося, що кождий дивився на него, показував пальцем, що се він той збаламучений, підплачений негідник.

— А що, Якиме, за ким будете голосувати? — запитався єго ненадійно війт із-за плечей.

Яким оглянувся, але не сказав ні слова.

— Ну, ходім! Уже час! — сказав війт і пішов наперед.

Яким пішов за ним, аби не стояти на місці. Але в душі єго виколювалася інша, певна, незмінна думка: збутися тяжкого ворога, що вертів мозок, прошибав душу і палив грудь.

В єго голові все перемішувалося, у висках стукало, в ухах дзвонило, а гадка крутилася, перлася, гейби запертий дим у комині.

Одно було ясне: збутися яким-небудь способом клятих грошей, що палили розжареним вуглем, шпигали розжареним зелізом.

Піт виступив на єго чоло, а серце товклося каменем. Він дивився на присутніх, бачив кожде лице, кожде порушене, але чому то так все було, чому не так усі заховувалися, — він не знав; а втім, єму се було байдуже: єго займала одна думка і вся здрігалася відразою.

— Яким Мачук! — заклйкав той сам голос із середини, що викликував других перед ним.

Яким вийшов на середину і став перед столом, за котрим сиділа комісія.

— На кого даєте голос? — сказав грубий, підсадкуватий панок.

Яким мовчав.

— На кого голосуєте? — спитав панок нетерпеливо.

Яким мовчав, сопів, трясся цілим тілом, аж руки у него тремтіли. Він витягнув гроші і поклав на стіл.

Пани при комісії зжахнулися:

— Що се? — запитав панок, підскочивши.