Дух часу

— Спершу я собі гадала, Якимишко, — казала Іваниха, — що то вибрали мого чоловіка на те, аби стягав податки, та й таки сварила-м ся з ним, бо бояла-м ся людських прокльонів; але потому довідала-м ся, що то цісар скликає на якусь велику раду. Іван казав, що ні на однім ярмарку, ні на відпусті не видів тілько панів та попів, що тогді у місті, як на тоту раду збиралися. А жидів — то вже тьма-тьменна!

— І цісар там був? — запитала Якимиха.

— Не знаю, але, відай, не був; мав десь бути у іншім місті. Іван лиш розповідав, що пани з мужиками так водилися, гейби своя рівня. Наш піп з Іваном водився попід боки, та інакше єго не називав, лиш: куме Іване. Тілько війт був щось змикитив, а відтак піп і казав Іванові: «Коби такі всі, Іване, як ви, то ми не такі би були бідні, як тепер».

Іваниха ще довго розповідала, що пани і жиди ходили за Іваном гурмою, та все просили, аби на них давав голос, що аж палицею мусив обганятися, а одного жида таки добре потягнув.

Якимисі аж у голові шуміло від всего, що їй наговорила Іваниха, то хоть від сего не стало їй яснійше, та все-таки їй здавалося, що багато довідалася.

* * *

Тимчасом Яким був з Іваном у панотця на нараді. Все, що Яким чув від других, тепер переслухував своїми ухами.

— Що би то за силу мали русини, коби усі разом трималися, коби не мужики, що не знають свого права, не розуміють цісарського закону!

А син гейби з книжки читав: «Кілько-то русинів під нашим, а кілько під московським царем!..» — і аж поломінь ішла єму з очей, коли став вираховувати, що на кількадесять тих, що йдуть до тої великої ради[13] , допихаеся ледви кілька русинів.

— А то все тому, що нарід непросвічений і такий темний, що вже, відай, такого темного на цілім світі нема, та через те вся'біда межи людьми; через се русин такий бідний і понижений!

Яким гейби зі сну будився. Він знав, що мужики темні і неучені, але аж лячно єму ставало, коли узнав, що вони таки зовсім дурні, та через те уся біда на світі. Ще див-нійше єму робилося, коли Іван і собі став говорити, що нарід темний, що не знає, хто єго ворог, а хто приятель, хто єго на добру, а хто на злу дорогу навертае.

Яким уже рад був зробити усе, що вони хотіли, аби лиш не брати усего зла на свою темну мужицьку совість…

Стало на тім, що треба давати голос на якогось пана зі Львова, чоловіка ученого, доброго русина, що буде вже знати, коли і як обізватися за руським народом.

Але коли сказали єго ім’я і прізвище, Якимові якось язик не складався, і він не міг добре вимовити. Та Іван пообіцяв, що єго вже вивчить, бо він вже раз на того пана голосував: треба лиш, аби Яким усюди Івана тримався.

* * *

— А що піп казав? — питала Якимиха, коли Яким вернувся додому.

— Ти б усе хотіла знати! Будемо вибирати свого посла, одного пана із Львова. Знаєш, що то посол?

— Та нащо єго, того посла? — запитала Якимиха.

— Нащо! аби ставав за народом, аби за свій нарід упоминався. Вже досить над нами напанувалися чужі та й назбиткувалися!.. Тепер і нам треба свого чоловіка!

— Та бо ти кажеш, що то якийсь пан!

— Та що з того, що пан, коли добрий русин!

— Або то пан може бути русином? — спитала цікаво Якимиха.

— От туди! Якби не міг бути, то би ке був.

Якимиха здвигнула плечима. Яким їй того не поясняв,

та єму самому ледво що зоріло; але де то против бабської голови!

Яким лиш чекав тої £нини, коли закличуть у місто, аби віддати свій голос там, де треба, та лиш повторяв ім’я і прізвище того пана, аби не забути та не стати сміхом.

Так як позавтра мав уже йти, аж дивиться — йде до него війт і секвестратор. Яким здумівся. І податки заплатив, і грошей у нікого не зичив!.. Що вони від него хочуть? Війт як би угадав Якимові гадки, та й відразу так і каже:

— Що гадаєте, Якиме, чого ми до вас прийшли?

— Та вже буду чути, як скажете, — відповів Яким. — Прошу, будьте ласкаві, до хати!

Якимиха, побачивши гостей, кинулася по хаті, постирала лавицю і попросила сідати. Гості посідали, а Якимиха стала тихенько коло печі і, підперши бороду рукою, чекала, що з того вийде. Секвестратор розперся на лавиці і почав робити цигаро.

— А що, таки не догадуєтеся? — сказав війт до Якима:

Яким, може, вже і догадувався, але нащо єму було то казати; нехай кажуть самі, коли прийшли.

— А що, були-сьте оногди з Іваном у попа?

Якимові стало ніяково, але відпиратися не було як: видко, що війт про се знав.

— А що там багато говорили-сьте доброго? — запитав війт політично.

— От, як говориться, усяке: і добре, і зле… — відповів Яким, викручуючися.

— А кого він там казав вибирати? — спитав просто секвестратор, не добираючи слів.

Якимові стало знову ніяково, він замнявся, єму не хотілося просто відповісти, хоть бачив, що нема що крутити, бо коли вони знають, що він там був, то й ледви не знають, що говорилося?

— Та якогось пана зі Львова! — сказав по хвилині нетвердим голосом.

Секвестратор засміявся і махнув згірдно рукою.

— А ви єго знаете? — запитав він, споглядаючи на Якима з-під ока.

— Та відки знаю? — відповів Яким уже сміливійше. — Але піп казав, аби єго вибирати, бо він буде за народом стояти.