Дух часу

— Ви тут коренний нарід! Поляки зайшлі, а проте, вони над вами панують, усе на своє навертають. Нігде нема руської правди, руського слова: у школі по-польськи, у суді по-польськи, нігде русинів не допускають, а в краю говорять лиш про польські справи, як би тут русинів не було… Русини ж ще самі їм до того помагають своєю байдужністю та тим, що не знають своїх прав! Якби русини всі разом трималися, то поляки би тоді пізнали: «Чия хата, — того правда, і сила, і воля».

Се рознеслося по цілім селі. Звичайно, той скаже одному, той другому, — і ціле село гуде одною бесідою. Яким, може б, забув про вибори, але коли наслухався про ті різні речі, що газди розповідали, то скортіло і єго пійти, як надійшов вівторок, на котрий скликали виборців.

Коло громадської канцелярії була вже купка людей: одні стояли на дворі, другі, то виходили, то входили у хату. Балакано то про одно, то про друге, найбільше про господарство та жида-орендаря, що велику біду зводить у селі.

Старші газди, що не раз вже були на виборах, побоювалися, що їм прийдеся довго почекати на комісара з міста. Раз було таке, що отак посходилися, то чекали до темної ночі і, не дочекавшися, мусили розходитися додому. Тому ж то, може, свідомі сего люде сходилися помало. Навіть ще і панотця не було. І на него то не раз прийшлося людям добре почекати, але сеї речі він вже пильнував.

— Ось уже і піп іде, — казав хтось з газдів.

Се дійсно був панотець, скорчений і старий, у невеличкім чорнім капелюсі, а люде вже звикли єго здалека пізнавати.

— Слава Ісусу Христу! — сказав він грімким, як на свої старечі літа, голосом, підходячи до громадян.

Газди поклонилися і пустилися по черзі цілувати панотця в руку.

— А що, ще нема комісара? — запитався старенький, моргнувши штудерно одним оком, як ніби свій межи своїми, що чекають на когось для них чужого.

— Не знати, чи ще і не треба буде почекати, — відповіли ті, що стояли ближче.

Панотець пішов до канцелярії, а за ним посунулися старші і поважнійші газди; молодші лишилися надворі.

— Но, що-сьте, панове газди, урадили? — поспитався панотець, сідаючи за стіл.

Газди насупилися. Стало так тихо, гейби мак сіяв…

Правду сказавши, наради меж ними ніякої не було, ні з чим було виходити перед панотцем; тож усіх очі звернулися на старшого брата, що віддавна водив рей у цілім селі.

То був старший чоловік, до 90 років, а вже з яких сорок рік був старшим братом; колись був він «пленіпотентом» і не одну справу заладив у селі, як ніхто не знав, що робити.

Тепер, коли усі звернули на него очі, він пізнав, що єму треба вийти зі своїм словом.

Але він не спішився, гейби ждав, чи не найшов би ся хто інший, аби єго тут заступив. Він любив вимовлятися старими літами та тим, що єму би вже думати про інше житє, де єго бог незадовго покличе, а не про сю землю.

Святе письмо він знав на пальцях і любив єго наводити при своїх бесідах. І тепер, пождавши, він відкашельнув і зачав словами святого письма:

«Аз єсмъ пастир добрий і душу мою полагаю на овці моя» — тож і ми чекали на свого пастиря.

Газдам роз’яснілися лиця: слова старшого брата видалися їм гейби їх власними словами.

— Та се правда, — потакнув один, також старий чоловік, — се правда, що вівцям без пастиря ніяково, — переводячи слова євангелія на свою мову, бо таким складом, як старший брат, ніхто в селі не вмів говорити.

Панотцеві очі заблисли вдоволенем і радїстю, але рівночасно, погляд єго упав на чоловіка, що сидів в куті; єго хмарне лице не сходилося з ясним поглядом присутніх. Панотець перебіг очима цілу компанію; єго погляд спочив майже на кождім лиці окремо, гейби шукав більше хмарних лиць, котрі вже своїм видом противорічили би словам старшого брата.

— Ви, панове гадзи, знаєте, — зачав він, нарешті, — що маєте вибирати виборців, то є таких людей, аби вибрали відтак посла. Вибирайте, кого хочете, я піду за вами, лиш. вибирайте людей певних, що знають, що вони русини і дадуть голос на руського посла. Отже, вибирайте людей незалежних, котрі би не боялися ні пана, ні старости і не продавали своєї совісті за яких кілька крейцарів!..

Мимохіть усіх очі звернулися на чоловіка в куті.

Що се було против війта, міг кождий догадатися, бо при остатніх виборах війт мав іти за старостою[10] , і від того часу все щось неладно велося між війтом і панотцем. Люде заворушилися, вони знали, що панотець не хотів, аби вибирати війта на виборця, та з того виходила вся біда та й закрутинія. Панотець панотцем, але війт війтом; треба і панотця, але треба і війта. Війт був чоловік гордий і острий. Учувши отсі звернені до себе слова, зін цілий почервонів зі злості.

— Побачимо, як то буде! — сказав голосно, а рівний єго звичайно голос легко дрожав.

Панотець удав, що не чує, і вийшов з хати.

Тепер громадяне стали різко по двох боках: одні стояли за війтом, а другі за панотцем. Були і такі, що хотіли вибирати і панотця, і війта, як то кажуть, аби був і вовк ситий, і коза ціла.