Дух часу

Та ба, раз пустився, треба щось з собою радити, а то прийдеся погибати на пні. Давай, думаю, піду ще раз до начальника та запитаю: або, або? Аж тут із того вікна, що я під ним сиділа, дивлюся, щось летить, якийсь папірчик, ніби білет. Я, як сиділа, так і зірвалася, хапаю, хапаю, дивлюся, якраз білет! А той в сердаці з камратами стоять у вікні та такий регіт справили, гейби чорти в пеклі. Мене як не возьме злість! Ні, сего я вже їм не дарую, най буде, що хоче! Йду до начальника, показую йому білет та й кажу:

— А от, прошу пана, той в сердаці казав, що ні мене, ні мого білета не видів, а оце мені кинув з вікна, коли стілько поїздів пішло!

— Ну, ну, — каже начальник, — ваш поїзд прийде ще!

Аж і справді так. Почало темніти, надійшов поїзд, та й тоді вже казали мені сідати. Так я заїхала до Станіславова, а поки вилізла, поки поночі до свахи дотюпала, то так прислабла, що аж мені в голові закрутилося. Сваха, як мене побачила, то аж перехрестилася.

— Йой, — каже, — свашенько, а ви звідки взялися тут так пізно?

— Е, — кажу я їй, — не питайте, а дайте вперед що їсти, бо я ледви стою.

Кинулась сваха, зварила яєчницю, я трохи покріпилася, та як не возьму їй свою пригоду розповідати, то вона не знала, що зо мною та й з собою зробити.

Нарешті сваха постелила, я зговорила молитви, подякувала господу богу, що мене так щасливо допровадив, та як уснула, то збудилася, вже сонечко було геть-геть високо.

Побула я у свахи два дні. Дарунків не купувала, бо не було за що. Третього дня відпровадила мене сваха аж на банвох, там мала знайомого, то той вже все поробив, що було треба, і білет купив, і сказав, коли час сідати. Мені припало місце коло вікна, то в Бурштині син зараз мене й побачив і взяв із собою.

Діти довго не хотіли мене пускати від себе. То не раз, як так сядемо в сльотаву днину, то я й зачну нагадувати про свою їзду. Син і каже: «А що, мамо, якби я того урядника заскаржив, він мусив би вам віддати ваші гроші». Але я не хотіла. Бог справедливійший від людей, він покличе його колись перед свій суд.

ВИБОРЕЦЬ

Присвячено Іванові Франкові

Яким Мачук орав у полі на ярину. Аж трісь! — зломився єму істик. Яким лютився і кляв усіма чортами. До вечера був би скінчив ниву, та через таку дурницю годі буде докінчити. Ніяк було і сердитися: шкода часу; треба буде іти додому і вишукати щось на істик. Він лишив погонича з волами і плугом у полі, а сам пустився сутками до села. Жінки десь не було дома, хата була заперта, але єму до хати не треба було. Пішов до колешні, вишукав добру кривульку, обтесав і заправив істик. Уже мав відходити, як чує — хтось кличе:

— Куме Якиме, куме Якиме!

Яким оглянувся, — то був єго сусіда Василь.

— А ви вже дома? — спитав Яким,, знаючи, що Василь ще ранісінько пішов був у місто. — Вже своє зорудували?

— Ой, зорудував, — каже Василь. — Не, дай боже нікому процесуватися! Вже четвертий термін, а кінця як нема, так нема. А ви не в полі? — запитав і з свого боку сусід.

— Чорт мі істик зломив, та я мусив аж додому йти; за той час міг-бим був з кілька разів плугом обернути. Не знаю, де моя поділася; у вас її нема?

— Ні, нема. Ага! був-бим забув. Тут у нас був присяжний; вашої та й вас не було, то він мені казав, аби вам сказати, аби-сьте у сей вівторок, що прийде, пішли до громадської канцелярії на вибори.

— Що за вибори? — спитав Яким.

— А хто їх знає! — каже сусід. — Має приїхати комісар і мають бути якісь вибори.

— Тьфу! Пек тобі лихо! — сплюнув Яким. — Тепер робота, що чоловік не знає, чого хапатися; їм якісь дурниці у голові, а ти йди та трать час!

— А що панам за біда! — каже кум Василь. — Роботи не мають та й бог знає що вигадують, а християнин сегодня — добре кажете, куме, — не знає, що вперед у руки брати.

— Ой радять-радять, та й коби хоть яка користь із того була, — муркнув Яким.

— Та панам, може, й користь, — завважав сусід, — але нам хіба лиш така користь, що більші податки накладають.

— А як не податки, то шарварки, — додав Яким.

— Ой шарварки, шарварки! — підхопив кум Василь. — З тими шарварками также невитримане: мій парубок такі два дні стратив, що золотом не заплатив би!.

— А моє не таке? — каже Яким. — Не мусив я колись та йти на цілий день з худобою возити каміне!

Не було як довше говорити: день не стоїть, — сусіди розійшлися. Яким знов сутками скоро вертав у поле, де лишив погонича з волами. Хлопець уже здалека єго заздрів, запряг воли і наладив плуг. Яким, не кажучи ні слова, взявся до роботи. Земля була мокра, леміш треба було пускати глибоко, воли туго ступали.