Дух часу

Вона називалася Юстина, а по чоловіці кликали її також Янова, — хоч він був собі щироруським Іваном, але що ходив у сурдуті і був із професії шевцем, то переробився на Яна і майже до кінця свого житя носився з гадкою і бажанєм перейти на латинський обряд. Звичайна се хороба нашого ремісницького стану. Аристократичні понятя інтелігенції перероблюються в нижчих верствах у форми національно-релігійні.

Іван родився в Пістгіні, де його батько, а пізнійше він сам, занімався шитєм простих чобіт. Ходячи часто до Коломиї, пізнав там Юстину, оженився і привів її на батьківщину. Грунту в них не було, лиш стара хата і кавалок города. При ремеслі йшло ще яко-тако, але коли Івана звалила з ніг довга і тяжка недуга, що вкінці положила його в могилу, прийшлося бідній Юстині не раз гірко бідувати. Вона мала щось діточок, але померли, і лишився лиш один син. Він якось не хотів триматися батьківського хліба, кидався то сюди, то туди, вислужив у війську, оженився в Станіславові, та й оперся аж будником у Бурштині.

Юстина не пішла за сином, не хотіла позбутися своєї хати і лишилася в Пістині. Одно, що боялася невістки, а друге, гадала собі, що бог знає, як там синові в світі поведеться, а свій куток може колись стати і йому в пригоді.

І так жила собі бабуся, а може, ще й тепер жиє, рада, що хоч має де сидіти. Але стіни їсти не дають, а заробити приходило з кождим днем труднійше: старість, як то кажуть, не радість. Ходить вона бувало від хати до хати пістинської інтелігенції: в одній позамітає, в другій обмиє начинє, в третій догляне чогось у печі, а взимі дре пір’я, і так якось минає день за день, рік за роком. До ходженя по хатах спонукувала її також одна маленька слабість, яку набула на службі. Вона надзвичайно любила каву, а не можучи її собі купити, готова була й цілий день услугувати за той присмак. Напившись кави, стара Янова впадала звичайно в дуже добрий гумор і ставала дуже розмівна. Любила розповідати пригоди свого житя, простого і вбогого в надзвичайні випадки, та зате тим більше характеристичного для житя цілої маси подібних простих і звичайних людей. Одно з таких оповідань списала я і подаю ласкавій пам’яті читача. Мені здається, що з-за мимовільного комізму сього образка проглядає дещо й глибше, що заслугує на увагу мислячих людей, а власне те, як то гірко відчувають не раз прості люде поступи і винаходи цивілізації і як потішаються у таких тяжких хвилях.

II

Відколи мій син оженився, я не виділа його. А так мені хотілося його побачите, подивитися, як йому жиєся з жінкою, що тілько в мене й думки, що він. От, думаю собі, може, й умру та не буду ви діти, як діти газдують.

Але, як то кажуть, рада би душа до раю, та гріхи не пускають. Хоч і рада би я поїхати, та що з того, коли то така далечина, що як згадаєш, то аж мороз піде по тілі. Коби то возом, то я не бояла би ся так, але то тепер усі їздять лиш тою якоюсь колією, а я так того боюся, як би несамовитого. Довго я з тою гадкою носилася та не знала, що робити: одної днини їду, а другої сиджу дома. Може, була б і не поїхала, якби був мій синок одної ночі мені не приснився, та так любо та мило, що я про все забула та й загадала їхати.

— Поїду, най дієся що хоче, — сказала я сама до себе. Від того часу я не пропустила ані одного крейцара, заробляла, як могла, складала один до другого та розпитувала людей про колію. Вони казали мені, що треба мати білет та на час трафити. «Ну, — гадаю собі, — це ще, може, якось удам!»

Наскладала я пару левів так, що могла дорогу заплатити, та й ще який даруночок для сина і невістки постарати. По дорозі хотіла я поступити до Станіславова, одно, щоби відвідати сваху, а по-друге — порадитися з нею, що купити би для дітей; звичайно при такім місті ліпше купуєся. Коло спаса вибралась я в дорогу. До Коломиї заїхала з одним пістинським чоловіком, що віз на торг черешні. Ми виїхали нічю та й стали в Коломиї разом зі світом. Чоловік заїхав просто на ринок, я встала, подякувала, — заплати він не хотів ніякої, — взяла свій узлик та й пішла просто на той якийсь банвох. Там я всі дороги добре знаю, то й не потребувала нікого допитуватись.

Приходжу на банвох, а там стоять уже якісь дві фіри та й люде вже ходять то сюди, то туди. «От, може, я запізно прийшла», гадаю собі.

— Не запізно я прийшла? — питаюся одного так по-шляхетськи убраного.

— А ви куди їдете?

— До Станіславова.

— О, то ще собі почекаєте!