Дух часу

Тяжко було дивитися на неї, колись гожу дівчину, а тепер висохлу, як суха тростина, з впалим лицем, зі змученими від сліз очима. Зів’яла і перецвіла передчасом. Стан її здоровля занепокоїв мужа, і він завізвав лікарів. Суд лікарів був страшним ударом для родини. Хорій заказано заніматись домом і приписано курацію,. сполучену з великими коштами. Що мусило діятися в серцю її мужа? Чи ж не єму повірила вона свою долю і щастє? Що він з того зробив? Чи була вона при нім щаслива? Хто дав житє тим малим, слабим істотам і нащо? Щоби кинути безпомічні в брудні хвилі омута світового!.. Чи ж не кажуть жінці: «Іди з вірою за твоїм провідником, люби його і слухай!» А як той провідник їй за тото відплатиться? Коли ніхто не має права поспитатись, то най відповість власна совість. Я не зношу переваги над другим, не зношу визискуваня та кривди людської, се моя провідна думка, се мене одушевляє, бо вийшло з моїх духових потреб. Але вона? Чи мусить вона іти за мною, хоч се виходить далеко поза круг її мислі, понять і ді-ланя?..

Саможертва не лежить в людській натурі. Чоловік не жертвуєся, лише не може знести положеня, в котрім єму приказано жити, а властиво жертвуєся для того, ідо положене, в котрім він жиє, переходить єго терпеливість. Жадоба чогось іншого буває така сильна, що супротив неї все інше меншає; він минає все, щоб лиш дійти до того, що єму здаєся ліпшим. Нехай же іде, бо те, що він лишає, уже не для него, то стара одіж, котру він мусив скинути. Але чи для своїх переконань, для тої ясної зірки, що блищала в єго груді і роз’яснювала темні закутки душі, мав він право позбавити товаришку свого житя спокою і вся-кої приємності, а дітей — світла науки і забезпеки житя? Ах! Чому ж обов’язки горожанина стаються кривдою родини, тої основи горожанського ладу? О ні! так довше не могло бути!

Чи ж обов’язки мужа і батька не спочивають зложені законом природи в сердю чоловіка! Чи ж міг він дивитися, як єго жінка сохла і в’янула? Чи міг дати пропасти матері своїх дітей без рятунку?

* * *

Люлька вигасла третій раз; він досягнув тютюн і наложив її знов, приложив сірничок до розпалених дверців. Сірничок гіирскнув і заглянув єму в лиде; він прижмурив очі, кинув недопалений патичок на землю і придусив ногою з таким натиском, як би хотів усе забути, усе приду-сити в собі. Але збурена хвиля мислі не давала ся втихомирити. На той час зближалася пора живійшого розбудженя народного; прибитому і пригніченому народові позволено на минуту брати чинний уділ в загальних справах, прокинутись, подивитись, аби знов на кілька літ зложити руки і вичікувати спасеня других. Хто жив, в кім було ще тепле серде, кидався, аби хоть одного бордя придбати своїй вітчині, висуваючи наперед свої найчільнійші сили.

У тім ряді він завсігди стояв між першими, але тепер чувся безсильним. Він бачив побіч себе здивовані і косі погляди, але чи ж міг на то уважати? Врешті не мав часу. В суді була важна справа. О так, дуже важна справа!

Ходило о сирітський грунт: четверо дітей, сиріт, мало до нього право. Хитрий жид уложився з опікуном догідно о купно грунту; ходило лиш о то, щоби суд пристав на такі услів’я. Суд пристав. Грунт пішов на ліцитацію. Справа скінчилася, грунт купив той, кому він був найдогіднійший, діти дістали четверту часть вартості, а судія вислав жінку до купелів, а старшого сина до школи.

* * *

Зимний піт виступив на єго чоло. Він втомився своїми гадками, що ніби чорні мари гнали його і переслідували. В смутку і журбі дні переходили ще легше, але ніч була безмилосердна. Все, що відтручувалося за дня, стає перед очі, мучить, гризе і точить душу.

Давно забутий друг виростав як з-під землі, плентався і маячив. «Видиш, — говорив він, стоячи в тріумфуючій поставі перед єго очима, — гордувати мною! Непрактичний ідеалісте! Треба було ліпше придивитись і пізнати житє в єго щоденній, буденній формі. Треба було зрозуміти, що теорії, хоч би й найкрасші, не повинні перейняти цілої душі чоловіка!»

* * *

Він підносив голову і опирав її о стіну, але привид не щезав. Колись гарний, з палкими очима молодий хлопець дивився тепер хитро, ходив з заокругленим животом і усміхався.

«Дивись на мене, — говорив колишній друг єго, — я також колись літав понад хмари гадками, а практичний розум переміг. Почти власть, яка б вона не була, почти гріш, а будеш щасливий. Предвидіти випадки житя, запанувати над собою, перемогти пориви, — то є розум чоловіка. Я накидався з одушевленєм служити вітчині, але всі знають, чого можуть від мене надіятися, а чого ні — тож бодай не заводяться на мені. Я здушив лиш занадто розгуділі ідеї для щоденного житя, бо що з того вийшло б доброго? Скажи, що ти тепер ліпшого від мене? Варто було тілько терпіти, аби вкінці таки не минути того, що мусило наступити! Твоє терпінє — то лиш кара за твій упір!»

Довгі безсонні ночі нищили єго тіло, гарячка палила єго нутро, засихала на устах, він кидав часом відірвані слова і розмахував руками.