Дух часу

«Панове і товариші, — говорив він, вказуючи на образ. — Кілько нас тут, а всі ми зібралися задля того ось чоловіка, що мертвим оком дивиться зі своїх рам, аби освятити єго заслуги для спільної нашої матері-вітчини. Всі ми одної думки, всі ми одного і того самого бажаємо, бо ми сини одної землі, галузи одного дерева, всі ми робітники одної великої будови загального добра. Який малоумний, який тіснозорий той чоловік, котрий не знає, що лиш загальне добро може ущасливити одиницю! Який злий мусить бути той, котрий забагає жити безжурно коштом другого! «Жити і дати другому жити» — ось що повинно бути нашою девізою! Але кожда робота, як кожда будова, буде лиш тоді тривкою, коли опираєся на грунті і сильнім фундаменті; а фундаментом і підставою загального добра, спільних людських інтересів є народність! Лиш на тій підставі може здорово і пожиточно роз-витись культура і цивілізація цілої людськості! «Кождий нарід повинен боротися за національність! Тож борімся, братя, за нашу бідну вітчину, хоть би до остатньої каплі крові, доки несвідомість і темнота буде заступати нам дорогу!»

Бесідник скінчив. Зворушене заволоділо присутніми, багато стискало єму руки, декотрі цілувалися. Лиш один найближчий єго приятель не зблизився й не сказав слова; він боявся рушитися зі свого місця, глянути і промовити: він чув, що слова застрягли би єму в горлі і сльози тиснулися до очей…

* * *

Все, що той чоловік умів виповідати устами, товпилося в душі і залягло в серцю єго молодшого товариша. Що у него не могло вилитися в слова, лиш боліло, розпирало грудь в німім жалю, друг єго виповідав з натиском і жаром, ясно і певно.

* * *

Оба вони були слухачами прав[7], з малою лиш ріжницею в літах і студіях. Але ріжниця ся була причиною, що старший був неначе ментором молодшого. Він втягнув його в круг молодіжи, де сам уже займав поважне місце, виробивши собі становисько своїми поглядами і вимовою, котрі і у нового товариша відразу здобули єму любов і поважане. Оба вони були молоді, палкі, талановиті і майже нерозлучні. Оба багато читали і провадили гарячі дискусії. Творили прехороші картини горожанської рівності, ладу і обов’язку, до котрого їх житє способило, і чим мали бути в будучності. В своїх студіях бачили щось більше, як лише спосіб до житя для себе. Вони вірили, що добрі наміри щирих людей, коли мають проявити свій відроджуючий та благодатний вплив на загал, мусять бути і так само гарні в ділі, і в засаді, і в їх ідеальних понятях. Добро мусить бути так само абсолютне в практиці, як і в теорії. Де не було рівноваги між теорією і практикою, там не було для них моральної правди, сильного переконаня про те, що зле, а що добре. Чи ж діло, хоть би і найсправедливійше, але не зросле міцними нитками з душею і цілим житєм чоловіка, не стаєся лише блахманом, не робиться, мов за панщину, отілько лиш, оскіль-ко до того спонукають які-небудь зверхні обставини? Звідси брехня і зла віра в відносинах публічних і приватних.

Недостаток тої гармонії, інші думки а інші діла обурювала молодих ентузіастів.

Судія вдивився в широко жевріюче полум’я і схилив голову на груди.

Ой без серця й без духа,

— шептав він дрожачими устами, —

Увесь люд конає…
Давай крил мені широких,
Поро молодая!
Полечу над мертвим миром
До святого раю,
Де огонь святий у душах
Дивами сіяє

[8]…

Ах! Де поділась відвага і смілість, оригінальність і спо-сібність до жертв і навіть — і навіть — чесність!..

Страшна то хвиля, коли дух розвине за одним заходом цілий звій пам’яті і зіллє в одну краплю часу гіркі дії цілого житя…

* * *

З давно минулих днів виринула легка, гнучка стать молодої дівчини, з золотавим волосем і ясним голубим оком.

Він був тоді молодцем в самім розцвіті сили; гарна дівчина заволоділа єго чутєм, сталася єго щастем, розкішю, усім, що він міг найти наймилійшого на світі — словом, любов’ю. Серце, переповнене чутєм, шукало полегші, переповнене новими вражінями, дрожало радістю і тугою, не могло зміститися в грудях і вилило свою тайну перед приятелем.

— Люблю її шалено, без пам’яті,, усею силою моєї душі! Мені без неї нема більше світа, нема житя! Вір мені, товаришу, без любові неварто жити на світі! — говорив він раз збентеженим голосом.

Приятель нічого не відповів, лише став перед ним, спер руку на єго раменах і вдивився єму просто в очі. Єго уста злегка задрожали, змінили форму, розтягалися в кутиках, і він вибухнув сміхолГ.

— Чого смієшся? — засичав наш герой майже крізь затиснені зуби.

— Друже, — відповів приятель, — не гнівайся, але ти кажеш те, що я вже давно помітив, борше, може, як ти сам прийшов до тої свідомості. Се, врешті, не доказує ще, що у мене велика прозорливість, бо залюбленим завсігди видиться, що ніхто про їх тайну не знає, тимчасом як увесь світ про те говорить. Але я рад, що ти порушив сю справу, і, признаюся, я чекав тої хвилі.

— А то чому, коли вільно спитати? — запитав він як перше, але вже без злості.