Дух часу

— Про се можна би багато говорити. Що твій ідеал може заполонити серце молодого чоловіка, то певне, але чи зостановлявся ти над тим, що робиш? чи роздумував ти про загальні наслідки? Представ собі існованє одного з нас, котрому жінка не внесе з собою в хату ані гроша. Представ собі нужденне житє, де кождий кавалок хліба з’їдаєся, де лиш вистарчає при скупім рахунку на щоденні потреби. Пощо чоловік учився? Нащо леліяв в своїй груді думки і ідеї? Чи на те, аби загребтися в чотирьох стінах? Котрий з нас зможе тепер жити в залежності від кількох гульденів. Ми, як перший-ліпший посе-люх, набули прецінь вищих культурних потреб, маємо, врешті, перед собою велику патріотичну задачу, маємо вітчину, котра потребує гроша, а відки єго взяти?

— Але ж я її люблю!

— Є любов, але є також і сила волі. Невідповідній любові повинно ся зараз корінь підтяти, здавити її при перших появах, бо чим далі, тим гірше, тим тяжча з нею боротьба, — додав приятель поважно.

Ненадійний погляд в темну бездонну пропасть, виповзаюча з-під корча гадина, слизький, повзаючий по тілі черв’як не міг би був наповнити єго більшою огидливістю і страхом, як власне ті, ніби для єго власного добра вимовлені слова: «Сила волі, патріотизм, культурні потреби», гуділо в єго голові, як в порожній бані. Гарні, блискучі слова, а всередині гниль! А що ж то за така культура, що понижає гідність чоловіка? Чи ж сила волі, з таким трудом вироблена родом людським прикмета душі, патріотизм, найкрасше зрозумінє спільного інтересу мають служити до здеморалізованя чоловіка! Чи під стягом культури мав би чоловік вирікатися найблагороднійших поривів своєї природи?!

Не залежати від кількох гульденів — значиться, не бути невільником гроша. А хто ж ним більше є, як не той, задля марного гроша вирікаєся таких речей, котрих за ніякий гріш не купити?..

Яка суперечність! Чи можлива річ, аби при поряднім суспільнім устрою виробилося щось так погане, так нездорове?!

І тоту погань голосить навіть єго друг — ідеал чоловіка, котрого він так обожав?!

* * *

Житє попливло дальшою течією, а з ним рвалася струна за струною їх дружніх відносин. Все якось змінялось і переінакшувалось. Душі відставали, серця холодніли — віддані одному заводові, розрізнилися щодо спеціальних занять. Щирий молодець не міг зрозуміти, як міг єго друг віддатися урядові політичному, котрий найбільше стісняв свободу єго переконань, і ще більше, як міг на товаришку свого житя вибрати жінку чужого, навіть противного табору — як міг оженитися з полькою! Як міг так змінити свою програму той чоловік, що колись обіймав ціле житє такою широкою думкою, той проповідник рівності, свободи! Як міг вдоволитися так низькою урядовою кар’єрою і одружитися з полькою? На се були лиш дві можливі відповіді: сей чоловік або споневірив-ся чутєм свому народові, або не вважав жінку навіть спосібною до того почутя, котрим пишаєся мужчина, не визнавав, що для неї також повинні бути свідомі і милі інтереси її рідного народа.

Хоть і як він се покривав, хоть яких добирав красок, що він хоче показати, як на тім становиську повинен собі поступати русин, — для свого друга він перестав бути ідеалом чоловіка.

Хоть і які були переконуючі єго слова, що женитьба з полькою дасть доказ, що русин в тім випадку не конче має перестати бути русином, як досі бувало, — для свого друга він перестав бути правим чоловіком!

Хоть і як з кождим днем зростав у людей в повазі і набирав значіня, для свого друга він перестав бути чесним чоловіком!

Ніч чимраз більше налягала на землю, вірна її товаришка — тишина — ішла за нею вслід рівно і незначно. Чимраз рідше давався чути з улиці туркіт воза або людські голоси. Жінка і діти мусили добре забавлятися, бо ще не вернулися відтам, і ніщо не перешкоджало єму думати далі про давноминулі дні. Проблиск огню з печі кидався на зігнену єго сидячу постать і ломився неясним світлом по кутах. Він оглянувся. В єго душі змагалася боротьба, підносилась і спадала хвиля збурених чувств, сни молодості і надії проносилися перед єго душею, як ті тіні. Ах, чому ж так скоро минули, змінились і знівечились, чому, перелітаючи, не затерли і в пам’яті своїх слідів, а лишились болющими, зле загоєними близнами, розлучними згадками?! Рахуючись щоднини з часом, він не міг нагадати, кілько тому літ — так, кілько тому літ? — як він вступив до суду. Але то все одно. Він був тоді молодий — дуже молодий, і подав руку своїй возлюбленій, що, засліплена своєю любов’ю, вітала отвертим серцем гарну будучність, несвідома хмарних днів і недолі, причаєної мовчком на дальшій дорозі житя.

Перші дрібні хмарки на небоеклоні їх спільної ванд-рівки. переходили непостережно. Але хоть які маленькі, легкі і прозірчасті, не пропадали, а, подибавшись з другими, чорніли, розтягалися і споглядали все понурійшим оком.