Дух часу

Хора не дякувала, лише дві грубі сльози покотилися їй по лиці, а то було для Ядзі найбільшою подякою.

Коли вийшла від хорої, коні стояли вже на дорозі, а мати сиділа на санях і обтулювала баранцями ноги.

— Як ти, дитино, там довго була! Я вже тут цілком замерзла, — сказала з легким докором мати.

Ядзя розповіла по дорозі мамі в якім положеню застала хору жінку, що мусить післати їй трохи малинового соку, і хоч маленьку в’язайку соломи, бо тото їй обіцяла, — та й журилася, чи то не буде неприємно батькові, котрий часом криво дивився на філантропійні діла дочки, наколи тоті входили в єго границі.

— Що то за жінка, що я у неї була? — запитала Ядзя фірмана уже перед ганком, висідаючи з саней.

— Та то, прошу паннунці, Катруся Петришина, що була за Максимом Іванишиним, — відповів ламаною польською мовою фірман, сільський парубок, лиш на час служби перебраний в широкий плащ і цератову шапочку.

Ядзя мимоволі усміхнулася.

— Ото довідалась, — сказала півголосом сама до себе, — як тоті люди навіть і назватися по-людськи не вміють і випроваджують своїх антенатів як би бог вість якого знаменитого роду.

Коли Ядзя проживала, мов вазонова цвітка, переношена з покою до покою, від вікна до вікна, залежна від догляду вельми дбайливої руки, — Катруся, як дика хопта, росла власним промислом і власними силами.

По смерті матері вуйко був дав єї на службу бавити дитину. Але Катрусі скоро навкучилась криклива дитина і штурханці газдині, покинула, отже, службу і утекла назад до вуйка. Коли вуйко набив і відвів назад до газди, вона таки не була там довго, а що боялася утікати до вуйка, то уганяла по селі від одної хати до другої. В селі стали єї звати непотрібовиськом, бо нігде не могла довго загріти місця і де лиш найнялась, то в короткім часі покидала службу. Нарешті приперлась у одних газдів. Вони були люди вже немолоді, мали на боці давно подружені діти, а найменший син, котрого хотіли при собі держати, умер парубком, і вони, як сиротята, самі лишилися. Катрусі там найліпше вподобалось, позаяк була цілими днями як би сама у хаті, бо газда ходив заєдно з наймитом в поле, а газдиня, аби він лиш за ворота, возьме горнятко молока або спече свіжу паляницю, розкаже Катрусі, що має робити, та й іде до одної або до другої дочки, а далі і до сина, та й там посидить собі не раз і до вечора, а ні — то сак на плече та й іде до потока ловити рибу. Катруся була там скілька літ і виросла на гарну дівку. Мала міцний високий стан, чорне, як вуголь, волосе і тонкі брови над чорними блискучими очима; кругле смугловате лице аж пашіло здоровлєм, а повні здорові губи червонілися гейби восени калина. Коли бувало у неділю убересь і стане на воротах, то усі парубки, що ідуть вулицею, ззираються на ню, а як є і який зачепить, то вона так голосно і дрібонько смієся, як би горохом в решеті котив.

— Вона коби лиш на вулиці стояти, та й до всіх парубків зуби шкірити! — воркотів Максим, парубок, що разом з нею служив.

— А тобі що до того, що маєш до мене за рацію? — відгризалася Катруся.

— Та коби ти так роботу робила, як вулиці пильнуєш!

— Або що, я свою роботу не роблю? Щоби ти так робив!

— Але ж ми робітниця! — насміхався Максим.

— Але ж ми робітник! — викрикувала Катруся.

Далі Максим зауважив, що війтів Іван став заєдно вечорами снуватися попід хату.

— От, ледви що в пір’є убралося, а вже зачинає за собою парубків водити!—воркотів Максим сердито, а врешті махнув рукою, бо що то єго мало обходити.

Щось і газдиня стала домірковуватися, що Катруся мусить мати якогось коханка, і зачала більше єї пильнувати, — але Катруся знала викручуватись. Скоро підкмітить, що Іван прийшов, то зараз знайде собі якусь на дворі роботу, десь ніби забуде сорочки з плота здоймити, то курка закричить в колешні, треба піти подивитися, чи тхір не підкрався, а вже найбільше було заходу з пацюками! Давнійше бувало пацюк їв, як бог приказав, а тепер все єго мусила пильнувати, бо або все виверне з цебром, або їсти не хоче, та треба при нім стояти. А як усі полягали спати, вона потихо виходить з хати і стоїть з Іваном до півночі.

Максим не раз спить у колешні та й чує, як Катруся потихо отвирає двері, як виходить до Івана, чує, як шепчуть, сміються, і не раз аж єго підносить зі злості; хотів би встати та й обоїх добре набити, — але насилу поздержувався.

Так велось ціле літо.

Восени рознеслось по селу, що Іван засватав дівку у першого багача в селі, та єї тато не потягав якось, але казали, що дівка дуже була за парубком узялась та й до ворожки ходила, щоби що старому зробила, аби їй не боронив віддатись за него.

— А що, Катрусю, не жаль тобі за Іваном? — розпитували Катрусю товаришки, коли вчули, що він другу дівку засватав.

— Або то лиш він один на світі? — відповідала Катруся, байдужно здвигаючи плечима.

За якийсь час Катруся зачала щораз більше газдині фукати, а врешті стала відправлятись.