Дух часу

Кождого року так бувало, що всі тоті, що мали їхати до Грабинців, сходилися коло коршми, звідки їх шафар забирав. Недалеко від коршми на роздорожю стояла фігура, обсаджена грубими вербами. Максим став собі під вербою і не спускав з ока тих всіх, що, міркував, вибирались до Грабинців. Були між ними і єго товариші, але він не хотів з ними бачитися і ховався за грубу вербу, кілько разів котрий з них к фігурі підходив.

Здалека мигнули дві статі дівочі. Максим зараз розпізнав Катрусю та й Ярину. Вони були загорнені в чорні сердаки, мали червоні хустки на голові і невеличкі вузлики в руках. Обі йшли і весело розмовляли.

Що Максим стояв за вербою, вони єго не бачили, але він зате їх добре бачив і любувався здалека дзвінким голосом Катрусі. І той голос мав десь у Буковині пропадати і дзвеніти між не своїми, а чужими людьми!..

Дівки наближились. Єму впали в очі великі цвіти на хустці Катрусі; та хустка стояла завсігди у кутику на жердці, і єї Максим цізнав би, аби сотки було дівок, так знав на ній кождий листок, кожду цвітку, кождий торок, і знов єму сумно стало, що він не побачить вже тих круглих великих цвітів, тих тонких довгих червоних тороків…

Коли уже були цілком близько, Максим підійшов до дівок і хотів щось сказати, але сам не знав, від чого зачати. На щастє, Ярина вступила ще до одної хати, а Катруся сама лишилася за воротами.

— І ти, Катрусю, ідеш до Грабинців? — запитав він ніби байдужно, гейби не чекав на ню, а лиш що тепер надійшов.

— Або що, ти мене маєш питати? — відрізала Катруся.

Але Максим знав остроту Катрусі і став далі розпитуватись.

— Я не питаюся, але виджу, що десь вибираєшся.

— А по чім ти видиш, що я вибираюсь?

— А от маєш шмате в руках.

— Та то не моє, а Ярини.

— Се ти лиш так кажеш; я знаю, що ти їдеш до Грабинців.

— А якби так було, то що, не можна?

— Можна не можна; ти свій розум маєш, а я би тобі лиш казав не йти до Грабинців. Чого ти там підеш, Катрусю?— доповів він таким тихим і м’яким голосом, що Катруся бистро глянула єму в очі та й міцно на весь голос засміялась.

Той сміх немило вразив Максима.

— Чого смієшся? — запитав він коротко.

— Та за ким буду плакати, може, за тобою?

— За мною, як за мною, але, може, є такі, що би-сь і заплакала за ними!.. — сказав Максим уже трохи зі злостю.

— Ого! Най за ними вже другі плачуть; не мала би-м я роботи, та за ними плакати.

Максим ще хотів щось сказати, але Ярина вибігла з хати і махнула на Катрусю, щоби скорше вже йти.

— А, то ти? — сказала Ярина, побачивши Максима. — Бувай здоров, ми їдемо до Грабинців.

— Бувай здоров! — сказала і собі Катруся, і обі дівки пустились скоро своєю дорогою.

Відійшовши кавалок, Катруся оглянулась, ухопила грудку і кинула на Максима, а Максим здалека бачив чорні палючі очі і білі зуби Катрусі.

Коло коршми були уже всі робітники, що мали їхати до Грабинців; ту чекали уже два великі драбинясті вози. Шафар вибіг з коршми, перерахував і казав сідати на вози. З криком і галасом сідали дівки і парубки на вози. Парубки штуркали дівок, дівки сміялися, кляли і віддавали їм міцними штурханцями і кулаками. Через ціле село крик не переставав; парубки прощались з товаришами, а дівки з товаришками. Дехто що переказував, деякі мами вибігали з хат, задержували вози, давали донькам та синам свіжу паляницю або вузлик шматя.

Уже минули граничне від Буковини місточко і пустилися селами. Буковинські села нічим не ріжнилися від сіл з другого боку граничного місточка. Такі самі хати, обійстя, хіба що частійше попаде яка хата з дахом або з комином. У людей однак уже інакше показувалася ноша. Чоловіки носили довге по плечах спущене волосе, сорочки підперезані широкими, на варстаті робленими, поясами, а під шию зав’язували маленьку шовкову хустину. Жінки мали горботки, але з темнійшого коцику, як у наших дівок. Нашим дівкам було смішно, що жінки мали сплетене на самім вершку голови волосе у тісне кільце, що високо стирчало під широкими білими рантухами. Хоть бесіда була руська, та все-таки нашим смішно було, що вони говорили замість «Слава Ісусу Христу!» — «Добрий вечір!»

— Здоров’яться, як жиди! Або вони не хрещені, або гадають, що ми на собі не маемо Христа! — говорили тютюнники. Найбільш однак було сміху, як коли який волох сказав по-своєму «Buna sara[20]».

Катруся не могла тихо усидіти: з усіма зачіпалась, тягнула за ухо глухого Федька, він кляв та й замахувався на ню кулаками, але вона якраз відхилялась, а він потрафляв у драбину, що аж відголос ішов, а усі клалися зо сміху. Але на другім возі зробився ще дужчий крик і сміх. Перед воротами одної хати вийшло замурзане, з чорним волосєм і чорними, як вуголь, очима, мале циганя в одній розцінканій сорочці і тягнуло за собою велику скрипку.

— Що циган, то циган: ледви відповзне від землі, а вже за скрипку хапає! — говорили парубки.

— Ну, отаку ти мати дитину! — казала Катруся, заливаючись сміхом.

— Та чому, хто хоче, то може собі придбати; тут не одна собі таке придбала, та й ти можеш, — обізвався Матій, невеликий чорний парубок, що сидів побіч Катрусі.