Дух часу

Серед буйного цвітника, на низенькій лавочці, сиділа дівчина під великим корчем бозу, якого розцвілі китиці схилялися над її головкою. Сонячний промінь обливав раннім блеском цілий образ, проникав наскрізь гілє бозу, запашний цвітник і молоду золотокосу дівчину, що аж ясніла від того блеску. Вона сиділа оперта о поруче лавочки й у білій маленькій руці тримала нерозцвілий ще пучок рожі. Під образом стояв надпис: «Liebesahnung».

Молодий хлопець приглядався довго гарним рисам лиця дівчини, гарним, голубим, напівпримкненим очам, маленькій, висуненій з-під складок сукні, ніжці й зітхнув глибоко. Ах! Та золотокоса — то його ідеал. Чи знайде він коли таку? Він шукає її заєдно. Ідучи вулицею, він не омине ніякого яснійшого полиску волося, щоби не придивитися його властительці зблизька. Тратить не раз цілі години на ті пошукуваня і, вибравшись не раз на університет, вертав додому збентежений приключками з золотокосими.

Тут перед його очима пересувались ріжні відтінки голубих очей і русого волося, якого золотавий блеск підходив найближче до його ідеалу з-під буйного корча бозу.

Ах, скілько-то ночей переснив він про ту хорошу золотокосу! Як тверезий ранок розвіяв його мрії, то надвечір вертали вони знов до нього з цілою силою фантазії. Раз в публічнім[36] городі побачив був молоду дівчину, що майже зовсім була подібна до його блондинки на образі. Довго слідив за нею, аж доки не пропала десь у бічній вулиці великого міста. Від того часу він приходив усе на те місце до города, де її побачив перший раз, але його довгі вичікуваня не приносили жадних пожаданих результатів. Аж знов, коли найменше надіявся, мигнула руса коса й голубі оченята. Його серце стрепенулося, він не спускав дівчини з ока, хоч достеріг уже, що то не була та сама, на яку чекав цілими годинами в городі, але якась інша, що мала лиш русяве волосе і голубі очі.

І знов стали пересуватися інші образи перед його уявою. Він видить балеву залу, чує звуки протяглого вальса, десятки хороших дівчат пересуваються кругом, але за його очі хапає лиш русяве волосе та голубі оченята.

Тут знов затихають остатні тони Бетховенської сонати.

Перехилена на спині крісла, сиділа гарна блондинка зі сплетеними над головою руками й заплющеними очима, а серед глибокої тишини чути, як шевелить лист бегонії на цвітнім столику біля її фортеп’яну, чути якийсь гамір і шум, що переймає наскрізь душу.

* * *

Курси скінчились, наступив перший виїзд на вакації. Виїзд на село! Що за розкіш лишити душне місто, відітхнути свіжим сільським воздухом. Денис видить уже в своїй уяві зелені верби свого села, густі сади, видить родинну хату, своїх найближчих та й золотоволосу Ганю з блідоньким личком, буйними золотими кучерями й синіми очицями.

Нарешті вибрався. Сидить у вузькім купе. Якось душно, але се нічого, се лиш хвилева неволя, а за часок широкий простір, села, буйні поля, сіножата й Ганя з золотим волосєм і синіми очима.

На одній стації кондуктор отворив скоро двері, і в вузькій рамі появилася хороша жіноча стать. Щось запахло іл заясніло від її краси, стіни вагона розширилися, цілий простір наповнився як би якими рухливими дрібонькими духами, що як голови рафаельських ангелів визирали із-за хмар блискучими синіми очима, а блеск їх золотого волося зливався з блеском небесних сфер. Так, се вона, та сама золотоволоса, якої він так довго шукав. То вона, його ідеал. Не може відорвати від неї очей, її краса бентежила його й наскрізь переймала.

А що ж вона? Вона сіла собі в кутику вагона, оперла голову о стінку і глибоко задумалася. Але та її задума не довго тривала; скорим рухом відомкнула вікно і стала дивитися десь далеко. Рухи її зраджували нетерпеливість і здавалося, що рух зелізниці був для неї заповільний.

Так минуло кілька стадій. Денис сидів проти неї і живцем завмирав. Кілька разів хотів заговорити, але голос відмовляв йому услуги й застрягав у горлі, що будто би затискалося від сильного битя серця. Поїзд зближався до одної з більших стацій. Нетерпливість молодої дівчини змагалася. Нараз зачала давати якісь незрозумілі знаки руками, а за хвилю вскочив до вагона молодий мужчина, якого вона привітала з великою радістю.

Вони сіли коло себе й зачали щось скоро говорити, про щось живо розпитуватися. Денисові здавалося, що вони все ближче до себе клоняться, ближче присуваються; він зібрав цілу свою увагу і прислухувався їх розмові, але не міг підхопити нічого такого, що пояснювало би відносини тих двох людей.

Кілько часу минуло на ту обсервацію і підслухуване, він не знав. Йому здавалося все, що він слухає, коли поволі коло нього все перемінялося і помішало. Врешті все затихло. Люде поснули. Вітер, що шептав щось із листем, притих і замовк, лиш у лузі край села лящить соловій.

Хтось довго і протягло засвистав у пальці: вода шумить, він зі стрільбою на плечах бродить очеретом, а соловій лящить, лящить, лящить. Щось ним жахнуло. Де він? Ага! Вагон; гарна блондинка; щось лящить; то не соловейко, але сердечні поцілуї двох молодих людей.

Якийсь жаль, туга й біль сіпнув його серцем.

СУДИЛЬНИЦІ